Війна розлучила тисячі людей. Хтось в Дніпрі чекає на сестру та маму, які намагаються вирватися з окупації, хтось на Закарпатті — рідного чоловіка з фронту, хтось в іншій країні — новину про те, що можна повертатися додому.
А героїня нашої розповіді не може дочекатися, коли побачить та обійме своїх домашніх тварин — 9 собак та 20 котів, які чекають її в одному з окупованих міст на Луганщині.
Про життя у "руському мирі", розлуку з тваринами та виїзд з тимчасово окупованого міста на Луганщині читайте далі у матеріалі.
Перші дні вторгнення: життя у підвалі
Ранок 24-го лютого змінив долю мільйонів українців. Наша героїня — не виключення. Все життя вона присвятила юридичній справі.
"Мамо, прокидайся, почалася війна", — з цих слів її доньки почався найстрашніший ранок лютого 2022 року.
Фото ілюстративне - джерело Перший Західний
"Важко забути цей день. Після її дзвінка я одразу почала збиратися до магазинів, аптек, аби запастися продуктами та ліками. У цей час вже десь вдалині чулись вибухи, над містом пролетіли військові літаки. З того дня і весь наступний тиждень ми жили разом у підвалі — я, донька, внучка. Було холодно, грілися від обігрівача. Виходили з підвалу ненадовго, бо навколо міста постійно були вибухи та постріли. А після прильоту снарядів в один з житлових секторів поруч з нами було ще страшніше зважитися піднятися до будинку", — згадує жінка.
Разом до підвалу спускалися і деякі собаки. За її словами, серед лахматих улюбленців були ті, що боялися звичайного грому, а вибухів — тим більше.
«Прєлєсті руского мира»
Поживши тиждень у підвалі, дочка з онучкою поїхали додому. Наша героїня згадує: попри те, що в центрі міста вже повісили трикольорову ганчірку та обстріли вщухли, через страх вона ще довго спала на матраці в коридорі.
«Всі мої собаки спали на мені. Уявляєте? Жужа, у якої кілограм 40, не відлазила від мене весь цей час. Інші собачки менші, але також спали поряд», — сміється, розповідаючи, жінка.
Одна з собак героїні
Аби годувати своїх домашніх улюбленців, жительці Луганщини доводилося виходити з дому за кормами та іншими продуктами. Картина, яку вона спостерігала під час кожного такого виходу, її шокувала.
«Місто енергетично одразу змінилося. За тиждень після окупації людей стало вдвічі більше. Хтось їхав сам сюди, когось «асвабадітєлі» привозили насильно. Ніде було поставити автомобіль. Люди знедолені, налякані, в пошуках житла, можливості просто скупатися. Всюди величезні черги. Продукти та побутова хімія «розліталися» на очах. Справжній дефіцит всього. А разом із цим вдвічі виросли та ціни», — каже вона.
Фото ілюстративне, Lb.ua
За словами жінки, закрилося багато магазинів. Як результат — змінився асортимент товарів. Звичайно, не на краще, бо все везеться з росії чи окупованого у 2014 році Луганська.
"Корму для тварин взагалі майже не має. А якщо і є, то за космічними цінами. Я навіть не купувала собі морозиво, бо як порахую скільки на ці гроші можна купити корму, одразу перехочеться", — підкреслює жінка.
Масове безробіття
З окупацією не стало і роботи. У перший же день, 24-го лютого, закрилися державні та комунальні структури, банки, приватні підприємства. Юридична контора, в якій працювала наша героїня, не стала виключенням.
«Оскільки всі державні реєстри одразу закрилися у Луганській області, працювати ми припинили. Просто зачинили офіс і все. Так і до цього дня», — розповідає переселенка з Луганщини.
За її словами, без роботи залишилися тисячі жителів. Люди почали продавати свої речі, навіть неповнолітні шукають хоча б якусь роботу.
«Дивлюся Фейсбук і бачу оголошення. Дівчина 15 років шукає будь-яку роботу… Бо вже скоро ні за що буде хліб купити. Грошові запаси, у кого були, вже закінчуються. І це реалії сьогодення на тимчасово окупованих територіях», — говорить жінка.
Важка евакуація та смерть зятя
Через всі вищезазначені обставини та погане самопочуття доньки героїня нашої історії вирішила виїхати з окупації. Це рішення далося їй нелегко, бо вона розуміла, що їй доведеться залишити своїх 9 собак та 20 котів вдома.
«Уявляєте, як я себе почуваю? Ці беззахисні тваринки живуть зі мною вже немало років. Всі вони колись були безхатьками. Я дала їм дім, а вони мені — радість та душевне тепло. І тепер я маю їх покинути», — з сумом каже жінка.
Котики жінки з Луганщини
Виїжджаючи з рідного міста, вона закупила різні види кормів, курячих спинок, ніжок та кільки для котів. Хоча вона на той час була сама без роботи, але платила і продовжує платити гроші своїй знайомій, яка доглядає за чотирилапими.
Такі закупи робила жінка для своїх тварин
С тяжким серцем таки покинули місто. Виїжджали з приватним перевізником до Дніпра, а потім до Львова. Але в Дніпрі на них чекала страшна звістка. Дочці повідомили, що її чоловік трагічно загинув у боях на Луганщині.
«Вона і так була сама не своя через постійні переживання за нього, а тут це… Важко навіть описати наш стан того дня. Ми зупинилися там на довше, ніж планували, бо чекали на тіло зятя. Після відповідних дій (жінка забажала не розповідати — авт.), ми вирушили далі», — сказала мешканка Луганщини.
Допомогли колеги
За словами нашої героїні, їдучи до Львова, вони ще не знали, де будуть жити. Промоніторивши ціни в інтернеті на житло, зрозуміли, що швидко знайти недорогу квартиру не вийде. Тому переселенка звернулася за допомогою до своїх колег.
«Уже впродовж дня мені зателефонувала колега та сказала, що є квартира. Власниця готова надати її безплатно. Треба лише оплачувати комунальні послуги. Я одночасно зраділа та здивувалася. Людина, яка ніколи мене не бачила і не знала, дає мені своє житло, де зберігаються її речі, стоять дорогі меблі. По приїзду зустріли нас, нагодували. У наш час, я думала, такого вже немає», — говорить жінка.
Сумують за домом та чекають перемоги
Так і почалося їх життя у Львові. Героїня додала, що дочці вдалося влаштуватися на роботу за фахом. А сама вона поки без роботи. За її словами, зараз дуже складно знайти роботу у перенасиченому переселенцями місті.
«Поки літні канікули, доглядаю за онукою. Завжди на зв’язку зі своєю знайомою з мого міста, яка доглядає за собачками та кішечками.
Завдяки фінансовій допомозі своїх колег маю можливість надсилати їй гроші на корми та оплату її послуг. Та й мені особисто колеги допомагають матеріально, за що я їм дуже вдячна.
Звичайно, я дуже сумую за ними. Переживаю чи хто не захворів, не зник чи, не дай Боже, помер. Хоча я знаю, що доглядальниця ніколи їх не образить, погладить, нагодує. Серце розривається, коли вона розповідає, що відбувається у місті з тваринками, яких покинули люди — і місцеві, і переселенці. Собак просто покидають на дорогах, в посадках, а вони не йдуть — сидять і чекають господаря…
Тому дівчата, які залишилися ще там, часто їздять на велосипедах за межі міста підгодовувати їх», — з сумом розповідає героїня матеріалу.
Жінка додає, що шкодує, що не вдома. Їй болить, що не може допомогти іншим тваринам та обійняти своїх. Та вона впевнена, що невдовзі над її містом замайорить український прапор і вони повернуться додому.
