Важке поранення, яке він дістав у Кліщіївці, докорінно змінило життя бійця 210 окремого спеціального батальйону BERLINGO на псевдо Ganibal. Бо наслідком став повний параліч і лікарі давали дуже невтішні прогнози. Згадуючи цей період, каже, що жити не хотів.
Професійний спортсмен, який багато років був у змагальному спорті, встановлював рекорди, а коли почалася повномасштабна війна пішов захищати країну, не міг змиритися з тим, що в кращому разі на нього очікує інвалідний візок. Тому почав займатися за програмою ранньої нейрореабілітації. Зараз він не лише ходить, але й вже потроху почав працювати. Єдине про що жалкує, що не зміг повернутися на фронт, хоч до останнього сподівався. Ми говорили з Владиславом Куриськом про програми нейрореабілітації, яких потребують військові, що зазнали важких поранень голови чи хребта, про його власний досвід, а також про те, який шлях проходять військові, щоб оформити виплати після поранень і як його можна спростити.
"МОЗОК ПАМ’ЯТАЄ, ЩО ВІН ЩОСЬ РОБИВ, АЛЕ ТІЛО НЕ МОЖЕ ЦЕ ПОВТОРИТИ"
- Німецька газета Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung місяць тому повідомила, що західні спецслужби вважають, що Україна до кінця року може втратити ще більше територій. Як ви ставитесь до таких новин?
- Неприємно таке читати. Бо, як на мене, це не зовсім так. Всі розуміють, що в Європі зберігається, на жаль, російський вплив. І в урядах, і в їхніх спецслужбах були скандали зі шпигунами, що несподівано "спливли". Тому особисто я в такі прогнози не дуже вірю, і мені не подобається, коли такій інформації вірять цивільні. Одразу починається: "все пропало", "нас зливають", "завтра буде перемир’я" і т.ін. Хтось щось чув, додав, переказав. На мою думку, це не впливає позитивно на настрої людей. У нас так вважають: закордонна розвідка сказала, значить все, точно відбудеться.
Як на мене, все відбудеться залежно від того, як нам будуть допомагати. Завтра не буде постачання необхідного озброєння, і статися може все, що завгодно. Ми дуже залежні від того, що нам постачають, в якій кількості і як швидко.
- На щастя, нам допомагають, хоч, звісно, хотілось би більше. Можливо, західні партнери нас недооцінюють, не вірять, в те, що ми витримаємо і переможемо?
- Не погоджусь з вами, Таню. Вони не те, що в нас не вірять, а скоріш намагаються зайвий раз не перейти "червоні лінії". Хотіли б, щоб ми перемогли, це можна було зробити ще минулого року. Дайте в два рази більше того, що у вас просять і ми зможемо перемогти. А не так, що, мовляв, більше дамо і це може комусь в росії не сподобатись.
Так, нам зараз дійсно допомагають, і це дуже добре. Але так, щоб ми не програли найближчим часом. Принаймні я так вважаю.
- Коли ви йшли воювати добровольцем, думали про те, наскільки усе це затягнеться?
- Ні, розуміння не було. Хоч з телевізора обіцяли, що 2-3 тижні чи максимум пів року. Заяви про те, що санкції запрацюють, нам усе дадуть і ми їх дотиснемо, на той час дуже психологічно допомагали населенню. Як і про те, що будуть контрнаступи, це "зламає" фронт і надалі буде все добре.
- Контрнаступальні операції на Харківщині і Херсонщині дуже усіх надихнули і морально підтримали. А от наступний контрнаступ, про який навесні минулого року багато говорили, завищених очікувань суспільства не виправдав.
- Суспільство очікувало занадто багато, не розуміючи, як насправді усе відбувається на фронті. Люди думають, що контрнаступ – це лише вперед і лише перемоги. На жаль, це не так. І коли отримали менше, ніж очікували, настрої були на межі обурення. Мовляв, як так, нам же казали…Усім, хто обурюється, сидячі на диванах, хочеться сказати: покажіть, як треба робити. Експертів і критиків багато, а по факту мобілізація показала, скільки реально є бажаючих воювати і тих, хто думає, що добре, коли перемога чиїмись руками робиться. Тих, хто вважає: я краще трохи задоначу і казатиму, що разом з ЗСУ. В мене теж багато знайомих з цієї категорії. Дехто каже: "Кожен допомагає, як може, я роблю репости по зборах". Ну, така собі допомога. Мене найбільше обурює, коли люди з якихось змагань роблять пости про те, як натовп у пів тисячі людей зібрав на один Mavic. І не дорікнеш, бо добре, що загалом щось зробили. Але масштаби зробленого і розмов навколо цього…Неспіврозмірно. Та все одно часто бачу таке на сторінках людей з мого довійськового життя. Тому коло спілкування в мене дуже змінилося і звузилося.
- Рік тому на своїй сторінці у "Фейсбуці" ви написали пост про те, що суспільство має взяти відповідальність за військових, які повертаються з війни до цивільного життя так само, як вони взяли свого часу відповідальність за суспільство. Що за цей рік побачили? Як ви можете охарактеризувати нову ветеранську політику і соціальний захист, про які багато говорять посадовці різних рівнів і представники громадськості, але більшість ветеранів не знають, куди звертатись, щоб вирішити нагальні проблеми?
- Деякі зміни вже є, але в цілому це досить інертна система. Я так розумію, що це пов’язано з тим, що задіяно різні служби, процеси забюрократизовані. Тобі говорять про те, що саме гарантує держава, ти збираєш документи, щоб отримати певні виплати чи пільги, а документи потім місяцями "ходять" по кабінетах з міністерства в міністерство. То в юстицію, то в соцзахист, то знову в Мінветеранів. І то тобі треба звертатись до державних органів за місцем реєстрації – в моєму випадку це Дніпро – то в Києві. Все це затягується, ти не можеш не лише отримати виплати за поранення, інвалідність, а й чітко з’ясувати, на якому етапі знаходяться твої документи. Хоч усі довідки видані офіційно, це не якість "куплені" папірці, і їх певно мали б при тобі перевірити та поставити резолюцію. Але це тягнеться близько півроку, і твої думки з цього приводу не дуже гарні. Скидається на те, що очікуєш якогось дива.
- Як чиновники це пояснюють?
- Ніяк. Такий складний механізм і багато дотичних інстанцій. Це до питання про "Країну в смартфоні". В підсумку – ти все одно збираєш надруковані документи і вони їздять по всій країні. Хоч певно можна було б це все зробити в електронному вигляді.
Я теж збирав і подавав документи, чекав майже пів року, тому про все це розповідаю з власного досвіду.
- Чому так довго?
- Цього ніхто не коментує. Подав документи, минуло три місяці, звернувся на "Гарячу лінію" Мінветеранів, щоб дізнатись, як довго їх ще розглядатимуть. Там кажуть: "Вам відповідь прийде". Питаю, як же розумні строки розгляду, вони загалом є. Прошу уточнити, скільки ще чекати. "Як розглянуть, так і буде відповідь. Отримаєте смс-повідомлення і на електронну пошту прийде лист", - пояснюють.
З того, що чуємо на заходах, які проводить Мінветеранів, вони зараз займаються тим, щоб упорядкувати цей процес. Щоб не було біганини по всій країні, щоб це було єдине ветеранське вікно. Щоб в одному місці ти міг вирішити як питання, пов’язані зі здоров’ям, так і юридичні. Тобто, питання щодо реабілітації, психологічної підтримки, подання документів і отримання пільг.
Я неодноразово на зустрічах з представниками міністерства казав про те, що важливо зробити так, щоб вирішення усіх цих питань не було прив’язано до місця реєстрації людини. От у мене така ситуація, але я, слава Богу, ходячий і можу з’їздити з Києва в Дніпро. Та в мене є побратими, які пересуваються у інвалідному візку. От їм як бути? Є багато питань, які довірена особа вирішити не може. Потрібна присутність військового. Принаймні, нам так пояснюють. І ти їдеш через тиждень з Києва знову в Дніпро, щоб поставити підпис і забрати якийсь документ. Бо там в тебе реєстрація, а тут винаймаєш житло, тому документи подати не можеш.
Рух в цьому напрямку є. Сподіваюсь, що він буде швидшим, і все це вирішиться ще до завершення війни. Бо як так розумію, що якщо це затягнеться, то після перемоги, котра, я впевнений, все одно буде наша, знайдеться щось важливіше за ветеранів. Тому це вже зараз треба робити.
- Не розумію, навіщо це ускладнювати і чому не можна швидко вирішити. Бо багато хлопців дійсно не можуть їздити з міста в місто, в декого немає родичів, щоб допомагати.
- Або місто, де людина зареєстрована, під окупацією. Наприклад, один з моїх побратимів, з Маріуполя. Він зазнав поранення, зараз на реабілітації в Київській області.
- Владиславе, ви дістали важке поранення, коли воювали на Бахмутському напрямку. Це перше чи були ще?
- Друге. Першого зазнав під Лисичанськом влітку 2022 року. Осколкове в стегно, неважке порівняно з останнім. Близько місяця лікування, відпустка і знову повернувся на фронт. Один осколок дістали, один залишився, сказали, що дістати буде важко. Маю тепер на згадку.
А другого вже зазнав у Кліщіївці. Мінно-вибухове, але без проникнення. Травма з 2 по 6 шийні хребці, внаслідок чого повна паралізація. Лише голова ледь рухалась. З часом ліву сторону потроху стало відпускати, права дуже довго не хотіла рухатись. Зараз теж є над чим працювати.
Якщо казати простою, але наближеною до медицини мовою, були зруйновані нейронні мережі. Тобто, мозок пам’ятає, що він щось робив, але тіло не може це повторити, бо сигнал не проходить, оскільки внаслідок поранення зруйнована нейронні зв’язки. І вся складність полягає в тому, чи зможеш ти усе це відбудувати заново. Від цього залежить, наскільки ти будеш працездатним, чи залишишся паралізованим надалі, чи щось в тебе вийде змінити.
- Це сталося під час бою?
- Ми вже відпрацювали на той момент і виходили.
- Щось прилетіло?
- Там часто так буває, що поранення можеш зазнати не лише під час безпосередньо бою.
Коли все це сталось, я був у кузові пікапа. Тому не одразу зрозумів, що щось із хребтом, думав осколки знову. Спина, груди пекли, руки, ноги не рухались, лише голова. Та крові навколо не було. Зрозумів, що щось зі спинним мозком.
Тоді ще хлопцям казав: "Прикопайте мене десь тут". Іншими словами, але суть така.
Вони намагались якось підтримати: "Та це щось в тебе там заклинило, післязавтра вже бігатимеш, заспокойся". Витягли мене.
Але ж трохи в фізіології розуміюся, усвідомлював, що це не царапулька. Та вони не здавались, казали, що все буде добре. На жаль, цих хлопців, які мене витягували, вже немає. Тому питання: це щось погане зі мною на той час відбулося, чи це те, що від чогось іншого відвернуло. Бо через півтора тижні половина групи, з якою я тоді там був, загинула. Я був би з хлопцями, якщо б не поранення. Хоч може вони залишились би живі, бій по-іншому розвивався. А може я б там залишився разом з ними. Думаю про це багато, але сталося як сталося. Вочевидь, хтось сильно хотів, щоб я жив далі. Хоча після поранення хотілось здохнути. Я ж у спорті з другого класу, більшу частину життя присвятив змагальному спорту. А тут тобі кажуть: "Друже готуйся, в кращому разі буде інвалідний візочок". Така собі перспектива.
- Ви сказали, що їхали в пікапі, коли все сталося. А як зрозуміли, що прилетіло, якщо не було крові, якихось явних ушкоджень?
- Відчув удар в спину і голову. Каска врятувала голову, але все, що на касці було, повідлітало.
В кузові – все в пилюці. Нас підкинуло. Я був впевнений, що на міну налетіли. Що було зовні я не бачив.
- Жити не хотілося, евтаназії у нас немає, то мусили. Що було в шпиталі і що допомогло з усім цим впоратись?
- Певно, відчуття того, що є обов’язок перед родиною. Розмови про те, що треба працювати, а не здаватись. Але впевненість в мене почала з’являлись лише, коли мене приїхали забирати з науково-практичного центру з нейрореабілітації "Нодус". До цього я весь час лежав і чекав, поки друзі і знайомі шукають, який ребцентр міг би цим зайнятись, і хто з лікарів взагалі наважився за такий випадок взятися.
Бо коли я був в Дніпрі, лікування було таке: приходив фізіотерапевт, брав за руку, піднімав її вверх, відводив вправо – вліво. Так хвилин 20-30, потім казав: "Прийду до вас завтра". Кажу: "Дякую, буду чекати". От така була реабілітація.
Потім перевели в Центральний військовий шпиталь. Дякувати Богу, не довго там пролежав – з шпиталю забрали фахівці "Нодусу", після попереднього приїзду до мене головного лікаря цього центру Олександра Кулика. Олександр Васильович зародив у мені впевненість, що майбутнє може бути іншим. Технології працюють, треба вірити, самому працювати. Мені пояснили там, що до кожного пацієнта індивідуальний підхід. Не так, як було у шпиталі, коли однаково для всіх, хто в палаті. Коли поруч лежить людина, в якої осколкові поранення, руки не працюють через бо перебиті м’язи і кістки. І я, у якого все нібито ціле, але не працює, бо немає нейронного зв'язку. А метод лікування однаковий. Біля ліжка того пацієнта так само сидів фізіотерапевт, попіднімав йому руки.
- Окремі центри – це добре, але мала б бути на державному рівні система реабілітації для пацієнтів залежно від травм, які вони отримали.
- Ви праві. На зустрічах з ветеранською спільнотою в Мінветеранів час від часу говорять про реабілітаційні центри, які планується десь відкривати. Це зараз модна тема займатись реабілітацією військових. Але не хотілось би, щоб донори, спонсори, які фінансують ці проєкти, витрачали кошти на банальні тренажерні зали. Бо йдеться не про фізкультуру, а про індивідуальний підхід до проблеми поранення і реабілітації після нього. У кожного військового історія своя історія поранення, наслідки різні, тому й підхід теж повинен бути різним. Коли вже людина зможе фізично бути самостійною і ні від кого не залежати, тоді інша історія. Можна й в тренажерній залі займатись. А до цього реабілітація має бути зовсім іншою і залежати від роду поранення.
"КОХАНА, КВІТІВ НЕ ЗНАЙШОВ, А В АРМІЮ ЗАПИСАВСЯ"
- Часто спілкуюсь з людьми після поранень, і чую про проблеми, з якими вони стикаються. Але не розумію, чому досі немає окремих програм для людей, які втратили очі, для тих, у кого внаслідок мінно-вибухових травм сильно постраждало обличчя. Як і для таких пацієнтів, як ви. Коли треба програма нейрореабілітації і якомога скоріше.
- З одного боку, я розумію, що медицина і соціальні служби не були готові до такої кількості важкопоранених. Але вже третій рік повномасштабної війни, кількість поранених збільшується, а проблеми залишається у всіх сферах. Реабілітація, оформлення документів і т.ін. Час іде, а глобально нічого не змінюється у вирішенні цих проблем. Це ж не сьогодні стало відомо, яка процедура для отримання пільг і через що треба пройти ветерану. Зараз Мінветеранів намагається її спростити. Приємно, що у ветеранів питають їхню думку про те, як краще це варто зробити, щоб стало легше. І щоб можна було дійсно звертатись з будь-яких питань в одне місце, а не бігати по інстанціях. Треба психологічна підтримка, юридична консультація, реабілітація – пішов, запитав.
- Над програмами реабілітації теж треба попрацювати. Бо от, наприклад, ви – сильний, дорослий чоловік. Але ж після важкого поранення, ще й з такими наслідками, стаєш фактично безпорадним. Хіба ні?
- Це дійсно так.
- Треба, щоб людина не сама шукала через знайомих центр, в якому проходити реабілітацію, а її супроводжували.
- Військовим в цьому плані простіше, якщо в бригадах є патронатна служба, яка цим займається.
Мені, наприклад, розповідали, як це працює в бригаді "Азов". Зазнав поранення, тебе закріпляють за якоюсь людиною з патронатної служби, яка займається усіма твоїми документами. Тебе супроводжують до виписки. Навіть про одяг піклуються. Тебе все очікує, а не так, як буває здебільшого – волонтери привезли кому шорти, кому труси, кому штани. Бо з тебе все зрізали і ти береш, що дають волонтери, або привезли друзі чи родичі, якщо змогли приїхати туди, де ти є.
Треба зробити щось на кшталт такого ж в цивільному житті ветерана війни. Маю на увазі, не забезпечення речами, а допомогу у формуванні соцпакету для ветерана. Ти звертаєшся до інспектора і він займається збором документів, формуванням цього пакету.
Зараз є багато юридичних фірм, які цим займаються. Але це комерційні структури, які на цьому заробляють. Це не дешеве задоволення.
Я теж стикався з питаннями, коли ти не знаєш, куди звернутись, тебе всі футболять. Шукав через інтернет юристів. Натрапив на сайт, де написано, що консультація військовим і ветеранам безкоштовна. І спочатку треба написати їм повідомлення. Я ж такий наївний пишу і чекаю. Телефонують, і кажуть, що це важке питання. Пропонують приїхати в офіс, поспілкуватись зі спеціалістом. І усіляко наголошують, що це нібито безкоштовно. Тоді чому не можна проконсультувати по телефону?
- Яке було питання?
- Щоб мені подати документи на пенсію, треба обов’язково їхати за місцем реєстрації чи можна подати у будь-яке відділення Пенсійного фонду в Києві. Що тут складного для фахового юриста? Я так в офіс тієї компанії і не поїхав. Мені врешті-решт вдалося додзвонитись на "Гарячу лінію" Пенсійного фонду. І мені літня жінка, судячи з голосу, сказала: "Синку, не переживай, в умовах воєнного стану ти можеш піти в будь-яке відділення Пенсійного фонду, будь-якого міста, куди тобі зручно".
- Скільки минуло часу перш ніж ви потрапили в центр нейрореабілітації?
- Десь 2 з половиною тижні.
- Тобто це рання реабілітація?
- Слава Богу, так. Бо це важливо. Чим раніше починаєш, тим більше шансів на успіх. Тому таку систему треба розвивати і масштабувати. В центр, де був я, велика черга. Держава їх не фінансує, а своїми силами вони поки що не можуть розвити такі потужності, щоб забезпечити усіх, хто цього потребує.
Я там спочатку був у стаціонарі, потім мене перевели на амбулаторне лікування, я просто приїздив туди займатися. Окрім стаціонару ще важливе місце – це приміщення, де треба займатися на різних апаратах. Коли я проходив реабілітацію, нас там було в середньому 15 людей. Хто приходив, хтось виходив. Більше там не розмістити. А запит величезний, бо людей з важкими пораненнями хребта, голови чимало. І поки хтось очікує своє черги, він втрачає можливість проведення ранньої реабілітації, яка суттєво впливає на результат.
Чув, що Пінчук в Одесі відкриває центр, подібний тому, в якому я був. Але це всієї потреби не закриє. Бо до тих, хто очікує на реабілітацію, додаються нові поранені.
Я навіть не знаю, якою має бути кількість реабілітаційних центрів, щоб допомогти усім, хто того потребує.
- Як проходила ваша реабілітація? Маленькими кроками чи навпаки дуже швидко?
- По-різному. Там є така процедура – вертикалізація, вона була найважчою.
- Що це за процедура?
- Поки не пройдеш вертикалізацію, до чогось більш потужно-суттєвого не можна переходити. Вона приблизно така: ти лежиш на такій, умовно кажучи, лавці, і тебе піднімають якомога вище, щоб досягнути вертикального положення. Тобі в цьому вертикальному положенні треба певний час постояти, без втрати показників. В мене бувало таке, що градусів до 30-40 піднімали, і я просто відключався. Ти це ніяк не контролюєш. Медики слідкують за твоїми показниками, спілкуються з тобою, щоб ти був контактним, а потім ти вже відчуваєш, як тебе намагаються привести до тями: "Владе, Владе…". Це для мене дуже довго було складним етапом в реабілітації.
- Пам’ятаєте своє перше відчуття, коли почали рухатись руки?
- Звісно пам’ятаю (посміхається, -авт.). З правою стороною було найскладніше. Мені й зараз треба займатись щодня. І якщо до війни я сам собі планував тренувальний процес, міг обирати, в які дні займатись, в які відпочивати, то зараз так вже не вийде. Щоденні тренування, вихідний - лише в неділю.
А на етапі реабілітації займався щодня по 8-9 годин, окрім вихідних. І це тривало пів року. Тренажери, комп’ютеризовані різні машини, різні програми.
- Дивилась відео на вашій сторінці з цих тренувань. Я б таке не повторила.
- Яке саме?
- Вас підвісили на резинках, вони гойдаються. А коли зупиняються, ви віджимаєтесь від якоїсь поверхні.
- Так, це було важко. Та й вийшло не одразу. Якщо лівою рукою я ще міг дотягнутись до рукоятки, то праву мені просто прив’язували до другої рукоятки, бо я не міг її взагалі контролювати. Далі, я лежачи на спині, намагався тягнутися вгору до цих рукояток.
Згодом відчув, що пальці правої руки починають згинатися в напрямку кулака. Не так, як ви зараз візьмете і стиснете свої в кулак, а трохи в напрямку долоні фаланги згинатися. Пам’ятаю, як до мене приїхала дружина, а я їй кажу: "Дивися, зараз тебе чимось порадую". І показав, як почали рухатись пальці. Це дійсно була подія.
Таке краще сприймаєш, ніж коли тобі медики кажуть, що якісь показники на приборах покращились, але ти їх фізично не відчуваєш (посміхається-авт). А тут ти побачив, що життя в цих пальцях з’явилось. Це мотивує. Ти за це чіпляєшся, хочеш більшого прогресу. Кажу лікарям: "Давайте ще!". Але мене зупиняли, розповідали, що у них були випадки, коли люди теж поспішали, але це приводило до відкату назад і погіршенню. Тому мене постійно стримували, а я все одно повторював: "Дозвольте ще більше, я зможу". Хотів повернутись до хлопців на фронт.
Лікарі пояснювали, що мозок пам’ятає, що я можу більше, а тіло живе на даному етапі ніби окремо, тому не потрібно поспішати, щоб не нашкодити собі.
- Емоційно складно було себе стримувати?
- Дуже. Коли вже пройшов етап пересування на візочку, почав сам ходити, мені дозволили потроху додавати навантаження. Але треба було постійно робити заміри показників, починаючи з тиску.
- Реабілітація повністю вже завершена?
- Найважчий її етап закінчився. Але я ще не на 100% відновився. Працювати є ще з чим. Права нога не так добре працює, як ліва. І хоч в побутовому плані я вже самостійна людина, але зберігається в тілі ще таке відчуття…Як би вам це краще пояснити? От у вас, Таню, буває таке, коли довго сидите на одному місці, а коли встаєте, розумієте, що ногу засиділи, що боляче і поколює так сильно, що навіть ворушити нею не хочеться?
- Буває, коли довго сиджу за комп’ютером.
- Ось таке в мене буває відчуття, тільки по всьому тілу. Воно не болить, поки його не чіпаєш. А проводиш долонею по якомусь місцю, і там відчуваєш оце неприємне поколювання. Це все пов’язано з нейронними мережами. Вони дуже повільно відновлюються. Не можна підрахувати, коли це відбудеться – за рік, за три, чи знадобиться більше часу. Тому й має бути індивідуальний підхід до реабілітації після таких важких поранень.
- Ви життєрадісна людина і, як на мене, більше оптиміст, ніж песиміст.
- Поки що оптиміст (посміхається,-авт.).
- Не буває такого, що хочеться усе кинути, накричати на когось, хто ближче в цю мить?
- Агресії точно немає, якщо ви про це. Щодо емоцій, то, звісно, буває по-всякому. Коли порівнюєш себе до і зараз, то слівця різні використовуєш в прояві емоцій (сміється ,-авт.). Дружина каже, що мені треба озвучувати переклади до фільмів, лаюся красиво.
- Звідки ваш позивний Ганнібал? Самі так назвались?
- У стародавній Греції був такий полководець. Бо як обирають позивний? Зазвичай питають, чим займаєшся. Наприклад, у нас був побратим з позивним "Кінолог", то він до служби тренував собак. В мене якоїсь особливої історії не було. Подивились, що бородач, брутальний, здоровий, спортсмен, є татуювання. Кажуть, будеш Ганнібал. Добре, що не Канібал. Хоч цю тему теж тролили (посміхається-авт).
- Ви сказали, що хочете повернутись на фронт. Це можливо після такого поранення?
- Я намагався повернутись, не хотів, щоб мене звільняли. В мене було заключення про те, що я міг звільнитись ще наприкінці того року. Але все ще сподівався, що залишать на службі. Нині наказ про звільнення вже є. Це, до речі, теж тема для окремої розмови, і було б непогано, щоб хтось її зачепив. Не дуже зрозумів, що відбувається у Збройних силах і в Міноборони. Бо одних виловлюють з-під спідниць і майже силоміць тягнуть до війська, а для інших, хто хоче залишитись на службі, там не знаходиться місця. Я розумію, що наразі не можу бути бойовою одиницею в штурмовій групі, але в мене є досвід і бажання, я хотів би продовжити службу в армії.
Я свідомо зробив свій вибір в 2022 році, хоч сама історія про те, як я потрапив у військо, майже анекдотична. Так сходив за квітами для дружини.
- Тобто?
- Пам’ятаєте "прильот" в телевізійну вежу в Києві?
- Так.
- Це сталося в мене на очах. Після цього пішов шукати місце в територіальній обороні. Прийшов в один з пунктів, де записували, кажуть: "Можеш, якщо хочеш, піти паркувати машини зараз або чекай, коли ми тобі передзвонимо". Паркувати машини відмовився. Передзвонив колишньому клієнту, в якого був тренером до повномасштабки, він якраз пішов в ТРО. Сподівався, що й мені там знайде якесь місце.
А 8 березня пішов купувати дружині квіти. Тоді ж все було зачинено, але вирішив пошукати по району. Згадав про один магазин, іду туди. Порівнявся з двома військовими. Один з них – цей той самий колишній клієнт, який був в ТРО, і якому напередодні дзвонив. Розговорилися. Він сказав, що у них є одне вільне місце. Пішов одразу з ними в штаб і пройшов процедуру оформлення. Повернувся додому, кажу: "Кохана, квітів не знайшов, а в армію записався".
Днів за десять перевівся в батальйон, який формувався для оборони Києва. Тому спочатку була Київщина, потім – Лисичанськ і інші населенні пункти на сході. Ось так сходив за квітами. Дружина не дуже зраділа тоді, але підтримала мій вибір. Так і розпочався мій військовий шлях.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
