Філософія емпатії.
Сьогодні соцмережі буяють емпатіями, бо є привід: журналісти виклали фото схуднувшого у тюрмі Грузії Саакашвілі, й звісно ж, емпатичні українці, зреагували – «свободу жертві російських окупантів». Що ж, можливо це правильно. Це робить нас людьми. Емпатія має бути у людини навіть до…
Я, напевне, більше не людина. В мене емпатію вбили, вирвали, як зуб мудрості, але без анестезії. Я чорна зовні, чорна всередині. Бо я Україна.
Бо в моєму селі похорон. Привезли Героя, який майже рік вважався зниклим без вісті. Закрита труна. Чорні очі вдови. Такі похорони у кожному селі. Скільки їх буде? Чи напишуть журналісти про це? Про роботу місії «на щиті», про кількість зниклих, про морги, знущання над вдовами, про час, який стоїть на місці, коли ти чекаєш. Чи будуть емпатувати люди до цієї події, бо це ж вже звична річ. Та й загиблі, звичні, селяни, селюки, як звикли казати у суспільстві. Це ж не відомий політик, щоб про них згадувати.
Вибіркові емпатії. Нове явище. Треба звикати.
У Краматорську мати шукає білі сукні для загиблих дочок. Мати з чорними очами. Скільки їх, цих матерів? Вже бачила «чого не вивезла, погана мати». Мати – лікар у лікарні, яка в момент обстрілу була на операції, когось рятувала.
Тому я вбиваю у собі емпатії до політиків, яскравих хайпів, публічних шоу. Бо моє серце там, з тою мамою, з дівчатками у білих весільних сукнях. Воно з не публічними, зраненими, чорними від горя людьми, які не мають журналістської підтримки, не можуть утворити інформаційний шум, їх просто так звично багато зараз.
Звичні вибіркові емпатії. Треба звикати.
У Краматорську загинула письменниця, яка писала про злочини окупантів. Хто читав? Ну, може от зараз прочитають, бо ж загинула. Я вижила, то це не героїзм, то 9 років я пишу про злочини окупантів дописи, які мало хто читає. Скільки буде ще тих злочинів? Скільком письменникам треба загинути, щоб люди почали читати про злочини окупантів?
Вибіркові читацькі емпатії. Треба звикати.
Сьогодні під моїм постом – спогадом про «Абрикоси Донбасу», який виніс ФБук з 2015 року, коли у місті Свердловськ, ОРЛО, зникла вчителька української мови та літератури, яка пішла у дитсадок за сином, Анна Голощапова, нові повідомлення. Я їх читаю мовчки, бо моя емпатія якщо не вмре, то вб’є мене. Бо я читаю це й пишу про це 9 довгих років – вони окупанти та колаборанти вбивають, ґвалтують, знищують, катують й отримують задоволення від цього.
Згадую той допис, згадую хет – «це все фейк, «письменниця вигадує для рейтингу». Якби я загинула, то б написали «вона писала про злочини окупантів», а так, ні, пишуть, що фейк. Згадую Аню, згадую усіх, про кого я писала. Про поганих, гарних. Про людей. Думаю, навіщо я випалювала себе, якщо люди все одно підуть дивитися на політика, а не на купу тіл, зґвалтованих нікому не відомих дівчат.
А Аня, що зникла тоді, то вона загинула. Через 3 місяці після викрадення. Її викрадачем виявився кум, він хрестив їх дитину. Він викрав Аню через те, що вона відмовила йому у інтимі. Він добивався її на спиною свого друга та її чоловіка. Дуже заздрив їхньому щастю. Це дізналися вже після загибелі Ані, коли затримали того, хто її вбив.
Вбивця, місцевий колаборант, позивний “чечен”, свердловчанин, тобто громадянин України, зрадник-ополченець, друг їхньої родини.
Він і розповів, як вкрали її, як вона билася птахом у машині, як ґвалтували її на базі терористичної бригади “рим”, де були всі місцеві ополченці, які знали її чоловіка по роботі на шахті.
Він її шукав та згоряв від горя. Вони його “підтримували” та йшли її гвалтувати. А потім її вбили, підірвавши гранатою. Я написала про це в блозі ІС два страшні тексти – “Абрикоси Донбасу, або Хто вона, яка йде на смерть” і продовження про суд, коли заарештували цього самого «чечена».
Знаєте, а тоді місто Свердловськ сказало – сама винна. Могла дати, що шкода? Могла і сама спокусити.
Сім’я, поховавши Аню, виїхала з міста. Не писатиму куди. Багато ополченців першої війни виїхали до України.
А місто Свердловськ досі не зробило висновків. І досі на сайтах міста раз у раз спливають оголошення – зникла дівчина, дівчинка. І всі знають куди й навіщо і що на них чекає. І мовчать. Там немає невинних, як і на росії, там усіх об’єднали ці злочини та виправдання злочинів. І якщо я довго вірила, що там є ті, хто не стріляв, моя віра померла, тому що там є ті, хто виправдав постріл.
Другу молоду дівчину, котра зникла теж тоді у місті й теж Аню, викрали, катували, ґвалтували і вбили за наказом ополченки-колаборантки Наталії Селіванової, яка працювала на шахті в бухгалтерії й пішла до лав «народної міліції», тоді багато жінок пішло на війну проти України.
Їй відмовив у інтимі чоловік Ані і вона так йому помстилася. Селіванови, вона, її чоловік і діти виїхали в Україну, як переселенці, жили в Харкові, потім Дніпро, Павлоград, потім я їх втратила з поля зору, бо змінилися у службах ті, хто допомагав вишукувати колаборантів й стало не на часі. А чоловік Ані загинув у шахті. Кажуть аварія, але я думаю, що просто прибрали свідка. Обидві Ані були вчительками української мови та літератури, закінчили Луганський педуніверсітет, усвідомлений вибір улюбленої професії, але мені закинули, що я захищаю сепарів, то й сама така. Що ж, я пам’ятаю при вибіркові емпатії.
Ще в той же час у тому ж місті Свердловськ зникла Наташа, хрещена сина моїх сусідів та кумів. Її сім’я затяті пропутинці, дуже чекали на росію, путін введи, ото їх тема. Наташу її чоловік програв соратникам ополченцям у карти. Так ось її ґвалтували автоматами та палицями перед мужиками жінки-ополченки. Її непритомну відвезли до лікарні, дика крововтрата, зашили, врятували. Її викупив росіянин, доброволець, який був у «римі» – це колаборантське терористичне угруповання, що тримало у жаху усе місто. Кажуть вивіз із Свердловська на росію, наче вона жива, але точно я не знаю, запитати більше не має в кого, всі, хто міг розповісти, померли.
Війна стирає сліди жертв, злочинів та злочинців, а в мені самій стирає емпатію до мешканців ОРДЛО, до росіян, до тих, хто зчиняв злочини й тих, хто їх виправдовував. Але я маю все це фіксувати. Я втомилася, але я маю усе це фіксувати. Хоча моєї емпатії залишилося лише на тварин, які загинули від обстрілів, втрати родини, тонули під Херсоном.
Нові повідомлення страшні, страшніші від страшних. Окупований Свердловськ (Довжанськ), люди пишуть про зниклих без вісті жінок, ще така сама ситуація в Ровеньках та Краснодоні. Одну жінку знайшли, частинами. Інша повернулася додому не при своєму розумі. Можна сказати – тю, та вони усі сепари, проросійські. Можна. Напевне, можна. Знаю, що скажуть. Легше за все виправдати вбивство, злочин. Це, як в радянські часи. Вбили-арештували, то було за що, бо ж ворог народу. Ой, це не в радянські часи. Це мені сусіди сказали, коли за мною у 2014-му приїхали з комендатури везти мене на допит та виламували ворота у двір – значить, є за що!
30.06. 2023 року у Мангуші (біля Маріуполя) зникла 12-річна дівчина. Вже є обґрунтована підозра, що вона знаходиться у неволі у одній з військово-окупаційних частин. Думаю, немає потреби писати, що з нею роблять й яка її доля.
Мангуш, це окупація. Теж сепари? Чи жертви окупації? Які будуть виправдання злочину чи звинувачення жертви? Складні питання, знаю. Бо сама пишу про те, що є ОРДЛО, де 9 років люди усвідомлено живуть, приймають рішення залишитися під окупантами, сприймають закони та порядки окупантів й ново окуповані території, які прокинулися під триколорами, які не виходили на мітинг «з росією у серці», не голосували на «референдумі». Я ще повернуся до цього питання. Просто підкреслю усвідомлено живуть й прокинулися під окупацією. Різницю відчуваєте?
Хоча, вже є відпрацьоване суспільством «чому батьки не вивезли». Ніхто, правда, не знає, як виїхати з окупації. Є дорога через росію до Латвії, Естонії, Литви, а потім вже в Україну, автобуси курсують, реклама йде, білет 250 євро на 1 людину. То, таке.
Чи піднімуть ЗМІ ґвалт щодо цієї 12-річної дівчини? Чи напише про неї хоч одне видання чи політик? Вона не політик, її батьки не публічні особи? Кому вона цікава? Вибіркова емпатія, ми ж пам’ятаємо.
В Ростові судять полонених азовців. Цей суд розносить мене на молекули. Я сиджу з чорними очима й дивлюся на їх чорні очі. Очі без надії, без сподівання.
Фото полонених азовців збирає менше реакцій ніж фото хворого екс-політика, як тут не зчорніти? Як не розсипатися на молекули, атоми, клітини, якщо війна стала поза увагою, часом, якщо вже люди втомилися від війни, їм потрібне нове шоу? Розумію, вони не публічні особи. За них ніхто не влаштує хайп.
Сьогодні вразили веселі смайлики під постом про катування азовців однієї представниці відомих українських ЗМІ. Це означає, що… я боюсь казати, що це означає. Що суспільство зробило свій вибір у емпатіях? Чи що ті, кого веселять історії про зґвалтованих жінок чи полонених азовців вже знають їх долі?
Чому мені так важко? Чорно? Чому хочеться закритися від цього чорного світу?
Про полонених мені теж пишуть зі Свердловська (Довжанськ), ОРЛО, міста де я народилася та прожила 42 роки, де мала бізнес, власну газету, пройшла шлях від журналіста багатотиражки до головного редактора, мала авторську програму на телебаченні, керувала великою юридичною компанією, отримала посвідчення члена НСЖУ, закохалася, вийшла заміж, народила дітей, побудувала гарний будинок, посадила гарний сад й поїхала з нього, навіть не озирнувшись, бо воно вбило у мені емпатії до себе, бо оскаженіло, одягло триколори, стало чужим. Там екс-друзі, екс-родичі, які або «вагнери», або «ополченці», або просто волають, що я «фошизд». Але там залишилися й ті, хто не зрадив, хто ще має надію, то пишуть, повідомляють, розповідають, просять писати, щоб люди розуміли стан речей не мали емпатій, сумнівів чи не були введені в оману вишиванками, які вдягнуть ті, хто сьогодні носить триколор. Дивно, але в них там в окупації теж зникла емпатія до міста та його мешканців.
Ви бачили фото наших полонених у Ростові? Ні, подивіться, прошу. Це «азовці». Люди, військові, які виконали наказ скласти зброю.
Вони виглядають набагато гірше улюбленого масами екс-політика, екс-громадянина України, екс-керівника офісу простих рішень, екс-біженця. Чи мають вони хоч краплю надії на емпатії суспільства?
Азовців тримають у місті де, я жила,це Довжанськ, селище Ленінське,колонія 38, Луганська область, окупація.
Саакашвілі у тюрмі незалежної країни Грузії, яка не визнана окупованою росією.
Військовополонені «азовці» в ОРЛО, це окупована росією територія.
Я дуже боюся провокацій з «обстрілами» цієї колонії, бо вже бачу підготовку до теракту, росіяни чекають рішення свого суду.
У сепарсько-колаборантських групах викладають фото складів своїх же боєприпасів, які саме біля цієї колонії. Немов наводять. Вже відкрито постять координати, щоб потім звинуватити ЗСУ в загибелі азовців. Може тому під постом про їх катування смайлики, бо є ті, хто знає їх долю?
Їх возять до Ростова у машинах- будках без води та провітрювання. У спеку. Про те,як над ними знущаються колаборантки-конвоїри, а це здебільшого жінки ОРДЛО, я не можу написати, бо суспільство не повірить, як не повірили у зґвалтування та викрадення людей.
Наприклад, душ. Полонених притинають до підлоги й спочатку жінки справляють на них малу нужду, а потім їх миють льодяною водою зі шланги.
З ліків мінімум, лікарів немає. Немає стоматологів, масажистів, реабілітологів. Є тісні камери. Є спека. Є невеличкий пайок. Ні фруктів, ні телебачення, ні дзвінків, ні фото для преси.
Є катування, зневага, приниження, відсутність медичної допомоги. Є суд. Чи заслуговують наші полонені на повагу, увагу суспільства, розголос, емпатії?
Саакашвілі, яким переймається суспільство, хворий. Він захворів до ув’язненя. А вони закатовані. Це різниця. Велика така різниця.
Він має доступ до телебачення, наші полонені – ні.
Він цивільна особа, що самостійно прийняла рішення про повернення до Грузії, незалежної країни, яка не перебуває в окупації, де він був оголошений у розшук й він про це знав, ще й у схованці, порушивши кордон й закон. Вони, «азовці», військові, пішли у полон під гарантії влади за наказом військового керівництва. Це велика різниця.
Людина, яка самостійно влаштувала свій арешт для піару чи через нездоровий глузд, й військові, які виконали свій військовий обов,язок. Не пишіть, що це однаково знаково.
Наші громадяни у полоні окупантів й людина, яка втратила громадянство України, яка обґрунтовано підозрювалася у державній зраді, бо вела перемовини з російськім олігархом, який наближений до путіна (курченко), яка порушила усі закони, межі моралі й людяності, вела діяльність, яка шкодила державі… й військові, які захищали нас від окупантів.
Люди кажуть, що це рівні жертви російських окупантів. Правда, Грузія не в окупації, радо приймає у себе росіян, але то таке.
Чому суспільству болить лише за яскраву картинку, яку йому продають, а чорні очі азовців, що не втратили гідність, не зрадили Україну, але втратили надію, не болять? Вибіркова емпатія? Так, я пам’ятаю.
Якщо по людські, то так, шкода. Якщо знати,як зараз живуть старі люди,що втратили усе під обстрілами, від затоплення, які помирають від голоду, то… Моя подруга та землячка збирає на необхідніші речі людям, яких ось тільки звільнили з окупації. У селі з 1500 домів вціліло 9. Люди живуть у руїнах свого життя. Без допомоги, без емпатії, без хайпу й розголосу, бо ж не публічні люди, бо ж це звичайні жертві війни, бо самі винні, чи що там в нас з наративів?
Хвороба пана Саакашвілі страшна. Але нею хворіють не тільки в’язні, а звичайні люди, ми усі з віком втрачаємо розум. Не треба маніпуляцій часів свободунадісавченко. Бо викликає огиду, навіть емпатію зносить до останньої краплі, як би я не намагалася по людські її вичавити з себе до цієї політичної особистості. Бо якось ті ж самі режисери.
На цей час мій рівень емпатії до тих, хто паскудив Україні,різко впав. Вибачте. Вибачте,що я така. Різка. Маю свою думку. Що мені болить зовсім інше. Не треба мені про Саакашвілі, от не треба мені нову маніпуляцію. Я кожен день отримую повідомлення з ОРДЛО про цей ганебний суд у Ростові, полонених азовців та їх катування, про поранених полонених у лікарнях ОРДЛО,про зниклих без вісті, про братські поховання закатованих наших українських полонених, до яких ще через обстріли чи окупацію не доїде місія «на щиті», жінок,яких знаходять по частинах, про викрадених дітей. У мене рівень емпатії до яскравих піар кампаній не дуже. Розумієте? Тому я приймаю позицію тих, хто свободусаакашвілі, це ваше право, ваша емпатія. Але постійно муляє,коли від цих же людей буде “свободу Азову” чи розголос по зґвалтованим дітям та жінкам в окупації?
Олена Степова, для ІС
