Бригада врятованих: історія бойової медикині, яка майже 10 років воює без демобілізації

Джерело:  vechirniy.kyiv.ua  /  11:45, 19 Грудня 2023

Аня «Лисичка» воювати пішла у 2014 році, коли росіяни на її очах розстріляли українських захисників на блокпосту

На рахунку Ані з позивним «Лисичка» сотні врятованих життів побратимів. Луганщина і Донеччина, Харківщина й Запоріжжя, Бахмут… Скрізь, де воювала 93-я окрема механізована бригада «Холодний Яр», бойова медикиня дивилася у вічі смерті й перемагала в бою за життя, рятуючи тих, хто рятує Україну.

Бійці за неї моляться, а вона працює, ніби швейцарський годинник, бо не має права на помилку. Її медична сумка важить десять кілограмів. Вдвічі більше — жилет і каска. Однак Аня вже не відчуває ваги військової екіпіровки, бо воює майже 10 років.

Військова десантно-штурмових військ — мама трьох дітей. У 2014-ому році стала на захист Батьківщини. Була розвідницею і кулеметницею. Нині — бойова медикиня з міжнародним свідоцтвом інструктора з тактичної медицини.

Зустрічаємося з Анею в коридорі Центру медико-психологічної реабілітації військових. Вона шкутильгає, опираючись на милицю, і, щиро посміхаючись, протягує мені руку:

— Лисичка.

Так по-казковому звучить позивний медика-штурмовика. Взявши її за руку, розумію: ними вона врятувала сотні, а може, й тисячу життів наших поранених військових.

Як це — бачити смерть побратимів і втрачати на війні друзів, надавати допомогу у дні штурмів і вчити командування тактичній медицині, про це та інше журналістка «Вечірнього Києва» поспілкувалася з Анною «Лисичкою».

ЯК СПАЛА НА ЛАВОЧЦІ ПІД ВІЙСЬККОМАТОМ

Аня з Гончарівки, що на Луганщині. У цивільному житті була викладачкою східних танців. А ще — мамою трьох прекрасних донечок. Займалася спортом, грала на барабанах. Екстремальна, закохана в життя жінка, яка будувала великі плани…

До війни Аня жила на повну своє життя

До військкомату пішла після того, як на її очах у Сватівському районі розстріляли українських захисників на блокпосту.

«Я працювала хореографом-постановником східних танців. На роботу доводилося їздити. Виходила до дороги, де був блокпост і звідти їхала попутним транспортом. Часто хлопці-військові мені допомагали. Ми встигли потоваришувати. Носила їм смаколики, свіжу випічку. Того дня прийшла, коли була перезмінка. І замість чотирьох-п’яти солдат було дев’ять, — з болем на обличчі згадує Аня. — Їх розстріляли на моїх очах. Хтось із них встиг відкинути мене за мішки. Там було Т-подібне перехрестя, а під ним велика труба. Я туди забилася і таким чином врятувалася. З дев’яти моїх товаришів, що чергували на блокпосту, вберігся лише Богдан: в нього куля застрягла в хребті. Я одразу викликала швидку. Хвала Богу хоч його вдалося врятувати».

Той трагічний вечір розділив життя на «до» і «після». Аня твердо вирішила, що не може танцювати, коли ворог на її землі знищує людей. Намагаючись будь-яким способом потрапити до українського війська, жінка скористалася допомогою соцмереж і ледве не потрапила «на той бік», бо їй у слухавку відповіли: «Прієзжайте в Славянск, ми вас здесь оформім»…

«На щастя, мене щось зупинило. Півтора місяця оббивала поріг військкомату, а потім навіть заночувала під ним на лавочці, — посміхається співбесідниця. — Вранці прийшов комісар, подивився на мене і запитав: «У «Айдар» хочеш?» Я питаю: «Хто такі «Айдар», вони за Україну? Якщо так, значить, хочу!». Приїхала туди домовлятися, мене завели до штабу, подивилися документи і спитали, чому саме за Україну пішла воювати. А я їм: «Я в Україні народилася, в Україні і помру!»…

«ВІДКРИЛА ОЧІ, А ПОРЯД ЗІ МНОЮ ЛЕЖИТЬ МОЄ ВОЛОССЯ»

Так бойовий шлях вчительки східних танців та мами трьох донечок почався з полку «Айдар».

«Це був взвод розвідки. Хлопці мене вчили всього, але не брали на бойові, жаліли. Тож я перевелася в кулеметний взвод. Я ж воювати пішла, а не в штабі сидіти. Тут все було інакше. П’ять хвилин, щоб зібратися і я на „нулі“… Рік пробула в „Айдарі“, а наприкінці березня 2015-го 125 осіб, в тому числі й мене, відрядили до 93-ї бригади „Холодний Яр“. У цій бригаді я і служила до квітня нинішнього року».

Анька-кулеметниця про ДШК і втрату волосся

Не віриться, що до медичних справ Аня працювала з кулемета великого калібру ДШК (кулемет Дегтярьова-Шпагіна, який бійці звикли називати «дашка» — ред.)

«Дашка» стала надійним другом, — розповідає про свій кулемет «Лисичка». — Я вам так скажу: жінка має розуміти, чого вона йде у військо і бути готовою дотримуватися дисципліни і виконувати будь-які завдання. Зізнаюся, мені легше перелічити, ким я не була, ніж ким була і які військові функції виконувала».

А ще Аня пригадує історію, коли у 2015-ому її життя опинилося на межі.

Війна повністю змінила сприйняття світу

«Це був обстріл. Неподалік від мене розірвався снаряд. Я впала. Закрила обличчя обома руками. Якоїсь миті, хтось ніби смикнув мене за волосся. Коли вибухи припинилися, я відкрила очі і побачила, що поряд зі мною лежить моє волосся. Його просто відсікло осколком. Ось, яке волосся в мене було, — показує світлини, на яких дівчина з косою нижче попереку. — А яке тепер. Воно просто перестало рости. Але хвала Богу, що так. Ще кілька сантиметрів і посікло б обличчя».

У кінці 2017 року почали проводити міжнародні курси за стандартами НАТО від Місії Orbital. І кулеметниця стала кращою курсанткою з тактичної медицини міжнародного рівня. Міністр оборони Великобританії особисто вручав їй сертифікат. З того часу основним завданням луганчанки стало надання медичної допомоги українським захисникам.

«НАЙСТРАШНІШЕ КАЗАТИ СОЛДАТУ, ЯКИЙ ПРИСМЕРТІ: БРАТИКУ, ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ».

Аня розповідає, що коли виїжджаєш на «нуль», де триває бій, для евакуації поранених, головне — зібраність, відсутність страху чи, тим більше, паніки:

Хлопці сподіваються на тебе і ти не маєш права їх підвести

«Хлопці сподіваються на тебе, ти їхній порятунок, і ти не маєш права їх підвести, виказати страх чи невпевненість. Тільки так зможеш врятувати їх і сама залишишся живою».

Неочікуваною і миттєвою виявилася відповідь військової, яка за десять років війни побачила дуже багато, була пораненою і неодноразово отримувала контузію, на питання, що найстрашніше на війні.

«Бути медиком, — не задумуючись, відповіла Аня. — Ось ти сидиш з хлопцями, розмовляєш, смієшся… Година-дві і когось нема. А тобі ще вивозити загиблого, фотографувати. Ця фіксація необхідна, щоб сім’ї військового отримали виплати. Тому я це роблю одразу.

Заради життя кожного. Ілюстративне фото: АрміяІнформ

А найстрашніше, коли ти прибігаєш, а там хлопчина лежить — в менші брати годиться. І ти розумієш, що нереально його врятувати. Ти безсила і нічого не можеш зробити, щоб зберегти йому життя — як би ти цього не хотіла. Він на тебе дивиться великими очима і каже: «Я зараз помру, так? А ти, розуміючи, що він вже майже 200-ий, кажеш: „Ні, братику, все буде добре“. А вже за кілька хвилин закриваєш йому очі… А як невимовно тяжко збирати своїх друзів-побратимів „по запчастинах“. Раніше були сльози, тепер вже сльозам місцю немає. Бо за 10 років стільки можна було виплакати, що збожеволіла б вже».

«КРАЩЕ НІЧОГО, НІЖ ТУРНІКЕТ-УБИВЦЯ»

Зі слів бойової медикині, дуже болить втрачати наших бійців через те, що на 10-ому році війни українські захисники досі отримують засоби тактичної медицини низької якості, потребують евакуаційного транспорту, вимушені працювати на ланці від передової до стабілізаційного пункту в умовах малоефективної системи радянського зразка.

«Це призводить до загибелі наших поранених військових, яких можна було б врятувати. Це ціна додаткових ускладнень та подовження часу на реабілітацію тих військовослужбовців, життя яких вдалося врятувати. Неякісні турнікети канцелярські ножиці… Таку допомогу ми отримуємо. Запам’ятайте: краще не допомагати взагалі, ніж допомагати непотребом. Ви розумієте, що неякісний турнікет може вартувати життя. Краще вже стягнути ремінь і ним зупинити кровотечу, щоб людина не померла від втрати крові. Нехай вже у крайньому випадку ампутують кінцівку, але солдат буде жити».

Також бойова медикиня зауважує, що погане навчання у самих бригадах. Багато бійців досі не вміють надавати першу медичну допомогу і користуватися медичними засобами першої потреби.

«Хлопці розкручують ті самі турнікети і не розуміють, що з ними робити. Я по максимуму проводжу інструктажі, ганяю як можу. З мене вже наш комбат сміється, мовляв, солдати скоро медиками стануть після твоїх занять».

«ЗА КІЛЬКА ДНІВ ДО ПОВНОМЕТРАЖКИ ЗБИРАЛАСЯ НА ДЕМБІЛЬ»

До повномасштабної війни Аня вже відслужила 8 років і дедалі частіше задумувалася над тим, аби повернутися до дітей. Командування з розумінням ставилося до завзятої бойової медикині і раз на два-три місяці відпускали її додому побачити дітей. Але за ці роки вона жодного разу не була демобілізована, бо захист Батьківщини ставила на перше місце. Адже вільна Україна — це фундамент для щасливого майбутнього її донечок, переконана співбесідниця.

За кілька днів до повномасштабної війни, збиралася демобілізуватися

Пригадує, як в ніч з 23 та 24 лютого їх розбудили і повідомили, що за три кілометри від кордону російські війська.

«Частина нашої бригади працювала в Сумській області, а ми потрапили в Харківську. Спочатку були в Золочівській громаді, потім у Барвінківській. Далі нас перекинули на Лозівський напрямок, були на Заводах, під Великою Комишувахою. Там, на жаль, дуже багато наших загинуло, на Заводах…

Бої були страшні. Усе, що було до 2022 року, здавалося мені легким полігоном. Ця війна була безжалісна. Найстрашніше, коли йде жорсткий обстріл і ти розумієш, що позиції розкидані і ніяк не встигнути скрізь, де необхідна допомога медика. А потім добираєшся до хлопців, а в них настільки важкі поранення, що навіть при своєму досвіді та вмінні, я нічого не зможу зробити.

Важко, коли треба вивозити «трьохсотих», а немає чим. Так вийшло, що я і за кермо сіла, хоча дуже боялася автомобілів після аварії… Зізнаюся, за кілька днів до «повнометражки», я збиралася на дембіль, але ж самі розумієте, коли ворог нахабно почав атакувати з усіх напрямків — ці думки самі собою розвіялися. Є у нас, військових, така фраза: ну хто, як не ми. Тим паче у мене вже є досвід і велика практика».

«ПОЛОВИНА ЛЮДЕЙ З ТЕЛЕФОННОЇ КНИГИ ВЖЕ НІКОЛИ МЕНІ НЕ ВІДПОВІСТЬ»

Йдемо з Анею до її палати, щоб взяти медичну картку, бо захисниця вже запізнюється на процедури. Дорогою вона розповідає мені наскільки кваліфіковані люди працюють в реабілітаційному центрі.

«Ви ж розумієте, я багато де була по лікарнях. Але такого відношення ніде не пригадаю. Тут всі такі класні. І я не нахвалюю. Кажу чисту правду. Мене витягли, бо коли я сюди потрапила зовсім не розмовляла. Тоді почала, сильно заїкаючись. А тепер знову можу говорити. Особливо допомогли психіатр і психолог — Інна Іванівна і Люда. Скільки було виплакано у їхніх кабінетах».

І хоч Аня говорить, що вже майже готова повертатися на фронт. У неї лишається складна ситуація з ногою.

«Відмирає кістка ключового суглоба. Вже вкорочення на 4 сантиметри. Але нічого, прорвемося, — неначе заспокоює себе медикиня. — Від своєї родини я нічого не приховую. Вони знають, скільки разів я отримувала контузію, і все таке. Дуже мене підтримує моя молодша сестричка, бо добре розуміє. Вона теж служить — з 2015 року, раніше їй вік не дозволяв. Моя родина виїхала з Луганської області у 2014-му, нині вони мешкають на Полтавщині. Мої дівчатка добре знають і розуміють, де я, що роблю і для чого. Неабияк підтримують мене. А я мрію, щоб вони не бачили війни. Хочу, щоб вони жили так, як раніше, і насолоджувалися своїм дитинством. Звісно, мені хотілося б бути біля них, але зараз я цього не можу зробити… Але я мрію, що ми здобудемо Перемогу і я повернуся до донечок. А ще мрію про власний будинок у Кременчуці».

Заходимо до Ані в палату, а поряд з ліжком — безліч пакунків.

— Ого, — дивуюся я. — Це у вас стільки речей?

«Та ні, що ви. Це все волонтери передають моїм на фронт. Я ж долікуюся і повернуся. Не лишу своїх побратимів. Я потрібна їм і знаю: ще багато можу зробити. Там на фронті нема коли думати про щось, аналізувати, а в лікарні, я гортаю свою телефонну книгу і розумію, що половина людей звідти, вже ніколи мені не подзвонить. Герої не вмирають, але чомусь кладовища з кожним днем стають все більше і більше…»

«ДЯКУЮ ЗА ЖИТТЯ — БІЛЬШЕ НІЖ ПРОСТО СЛОВА»

Аня не чекає на Перемогу, вона її здобуває. Врятовані життя не рахує…

«Ніколи не задумувалася скількох врятувала. Кілька сотень, а може й більше тисячі — не скажу точно. Я бійців по пораненнях пам’ятаю, не по прізвищах. Якось був кумедний випадок. Їхала додому, у Дніпрі зайшла у торговий центр, дівчатам за подарунками. Чую, хтось кричить: «Лисичка!» Я повертаюся і розумію, що не знаю цього хлопця. Він підбігає і каже: «Глянь, ти мені руку врятувала? Вона працює!»

І коли він почав показувати і розказувати за яких обставин отримав поранення, я його згадала. Поки я щось обирала, Андрій (солдат, якого медикиня колись врятувала, а потім випадково зустріла у торговому центрі — ред.) мені купу подарунків приніс, яким пораділи дівчата. А я, відкривши ввечері соцмережі, побачила його допис з подякою. І наше спільне селфі в маркеті. Ну що може бути суттєвішим доказом того, що я знаходжуся там, де маю бути… Дякую за життя — більше ніж просто слова».

Також читайте у «Вечірньому Києві»: Історія богослова, який став снайпером.Своїм влучним пострілом Андрій на прізвисько «Дід» ліквідує окупантів, які пересуваються на відстані понад півтора кілометра. Заради одного-єдиного «вирішального» пострілу снайпер може перебувати на вогневій позиції по кілька діб майже без сну, у постійній бойовій готовності.

Історія матері-героїні, яка стала військовою капеланкою. Від ексгумації тіл загиблих солдат до капеланства — мати п’ятьох дітей Людмила Козуб пройшла тернистими стежками війни.

Вгору