У полон військовослужбовець потрапив у момент. коли він із побратимами мав наказ виходити з позицій поблизу Лимана, повідомляють у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.
«У той день ми звільняли село біля Лимана. Коли почалися обстріли „Градами“, нам наказали відходити. Під час відступу потрапили на засідку росіян. Усю групу тоді взяли в полон. Поклали на землю, почали бити. Отямився я вже на якомусь складі. Там уже була російська військова поліція. Нас із хлопцями запитували, як ми ставимося до того, що вони перебувають у нашій країні. В одного з росіян я оді ще попросив цигарку, то він дав мені пачку», — пригадує киянин.
За кілька днів Олександра з іншими полоненими відправили до окупованого Сватового. Потім КамАЗами — у росію, у наметовий табір для військовополонених біля кордону.
«Там давали їжу, Біблію приносили, видали мило і зубну пасту, якийсь одяг, цигарки. Туди часто приїздили журналісти. Схоже, це був такий собі майданчик для зйомок. Але там я затримався всього на чотири дні. Потім було СІЗО в Старому Осколі Білгородської області. Жорстока прийомка — з шокерами, гумовими кийками. Ми знали, де знаходимося, бо нам давали місцеві газетки — читати про життя міста. Інколи приносили книжки — Жванецького, Буніна, про Леніна… Хлопці, які в житті жодної книжки не подужали, днями читали.
У камері тоді було по четверо — восьмеро полонених. Це була єдина в’язниця, де нам дозволяли сидіти" — каже військовослужбовець.
СІЗО у Старому Осколі, де утримували український воїнів
«Нам вмикали Соловйова. В те, що він казав, ми не могли повірити»
Після Білгородщини Олександра з побратимами перевезли до міста Донського Тульської області. І там «прийомка» була дуже жорсткою — гіршою, ніж при взятті в полон.
«На прийомці нас били сильно й довго. Ми стояли по 17 годин на добу. До цього з часом звикаєш, але починаються проблеми з ногами — відкриваються виразки. Через погане харчування довго загоюються рани. А бувало, що й серед ночі нас піднімали й змушували годину постояти. На психіку так впливали.
Під кінець осені умови пом’якшили. Нам навіть почали вмикати програму пропагандиста Соловйова. А той таке говорив, що ми аж роти пороззявляли. Критикував своїх, казав, що є категорія «абасравшихся», які тікають за кордон від мобілізації. Згадував, що Україна йде в наступ. Ми повірити не могли", — знизує плечима Олександр Бевзюк-Волошин.
На початку лютого 2023 Олександра і ще близько пів сотні українських захисників перевели в інше місце. Куди саме — невідомо.
«Куди саме — ми не дізналися. Там все дуже приховували, А 10 червня після обіду росіяни почали забирати людей з камер. Десь на половині дороги конвоїр зізнався, що ми їдемо на обмін», — зауважує військовий.
«Ми ділили хліб на всіх — і в нашій камері з’являлася корупція»
Олександр Бевзюк-Волошин розповідає, що постійно перебувати у замкненому приміщенні з тими ж людьми було морально тяжко. Як він сам каже, «їхав дах», проте ролі починали між собою розподіляти.
«Коли в камері 24 години на добу з одними й тим ж людьми, дах їде. Але з’являється розподіл ролей. Хтось проявляє лідерські якості, організовує дисципліну, щоб хлопці не конфліктували. Хтось проявляє економічні здібності - з розподілу того, що мали. Наприклад, хліб різали нерівномірно. Як вирішити, кому більший шматок, а кому менший? Про те, як придумували схеми розподілу хліба між собою, можна дисертацію написати. Призначали відповідального — починалася корупція, він собі брав більше. Вигадували інші моделі», — пригадує колишній полонений.
Разом із полоненими військовими вони навіть змогли схематично зобразити прапор України.
«Була у нас і культурна програма. У День Соборності зробили живий ланцюг, взялися за руки й пошепки заспівали гімн України. У День Прапора нам роздали пластмасові чашки. Частина з них була жовта, а частина — синя. І ми поставили їх разом. Потім жовті забрали», — пояснює Олександр.
Колишній полонений зізнається: у полоні інколи здається, що ти повернешся, а тут вже всі себе поз'їдали. Тому треба завжди вірити, що ваш захисник обов’язково повернеться.
«Якщо ваш близький, який перебуває у полоні - крутий вояка, брав участь у серйозних боях, то про це не можна говорити публічно. Не варто постити нічого в соцмережах, що може створити неприємності для полоненого. А ще вдома я зрозумів, що рідним, які чекають, дуже допомагає спілкування з хлопцями, які повернулися з полону. Моя мама щодня писала мені в месенджер повідомлення, поки я був у неволі. Мене це вразило», — посміхається Олександр Бевзюк-Волошин.
