Фільм «Що ми втратили?» — майже адвокаційний матеріал, який здатний показати людям за кордоном глибину страждань дітей від війни. Навіть коли вони живі та в безпеці - їхньому життю війна загрожує щохвилини. І в деяких дітей вона вже встигла відібрати найцінніше — родину.
Скриншот із відеомонологу Софії - донеччанки, яка з 2014 року розлучена з татом через окупацію її рідного міста
Благодійний фонд «Голоси дітей» та діти з різних регіонів України, які постраждали від війни, створили фільм «Що ми втратили?». разом з режисеркою Марисею Нікітюк діти упродовж кількох місяців працювали над стрічкою, в якій розповіли власні історії та переживання через війну. Учасниками проекту стали й двоє дівчат із Донеччини — Софія та Настя, у житті яких війна триває уже понад 9 років.
«Ми не обирали спеціальну географію. Єдине, на що дивилися — на мотивацію дитини й чи буде їй цікавий такий досвід, чи має вона щось, що їй болить, і про що вона хотіла б розповісти. Тому в курсі взяли участь діти з Кривого Рогу, Чернівців, Вінниці, Запоріжжя, Чернівців, Києва, Миколаєва, двоє дівчат — з Донеччини», — розповідає кураторка сценарного курсу Ольга Микитчин.
Серед дітей, які взяли участь у проекті - Софія Калініч, родом з окупованої Горлівки, що на Донеччині, й Анастасія з Краматорська. Обидві дівчинки кардинально різні, проте психологиня благодійного фонду зауважує: обом проект був потрібний, аби донести свої думки й переживання, які супроводжують дівчат іще з 2014 року.
«Це завжди була війна. Це все ще війна»
Для Софії з Горлівки війна почалася з першими «людьми у формі», яких вона побачила біля своєї школи, коли була у другому класі. Тоді вона не знала, що ці люди замахнуться на її дитинство, волю… і родину. І зрештою не знала, що дорослість почнеться ще з дитинства — і роками їй доведеться пояснювати, що люди на Донбасі не кликали війну й не хотіли окупації. Вони хотіли бути в Україні, українцями.
«Софіїна мама переїхала з Донеччини у 2014 році - після окупації їхнього міста. Тато лишився там — у рідному домі, хоч і досі лишається проукраїнським. Просто так склалися обставини.
Адаптація для Софії тривала тяжко, особливо в той час, тому що існувало багато міфів — зокрема, й образливе «східняки» та те, що люди зі сходу нібито кликали окупантів. Тому коли Софійка мала йти у нову школу після переїзду — зізналася: мама попереджала, що доньку можуть називати сепаратисткою, можуть навіть звинувачувати в тому, що війна почалася й через неї зокрема… І під час розмови дівчинка зізналася: мама казала не слухати тих, хто таке говорить. І Софія їх не слухала, але чула… Тому для неї фільм став інструментом, як зробити свій голос голоснішим", — розповідає Ольга Микитчин.
Відколи дівчинка переїхала в нове місто, у її житті з’явилася боротьба — доведення людям, що війна почалася не через людей на сході. Станом на сьогодні дівчинка майже 10 років доводить оточенню, що ніхто не хотів війни. А після повномасштабного вторгнення Софія вимушена доводити людям, що на сході лишаються люди, які хочуть бути Україною — і такі є навіть серед тих донеччан, які лишилися жити в окупації. Наприклад, її тато.
«Війна триває дев’ять років. Мені було сім, коли батьки боялися за моє життя. Зараз мені 16. Я була у другому класі, коли біля моєї школи з’явилися люди в формі, з автоматами, без позначок. Я закінчила 11 клас, а вони й досі там… Війна йде 9 років. Це завжди була війна. Це все ще війна».
https://www.facebook.com/watch/?v=846458667150966
Інша дівчинка, яка взяла участь в арттерапевтичному сценарному курсі - Настя. Вона майже 10 років росте без мами — та зникла безвісти ще у 2014. Повномасштабне вторгнення дівчинка зустріла у Краматорську разом з бабусею. Ті 11 ракет за одну добу вона пам’ятає й досі.
«Коли почалися інтенсивніші обстріли, родина переїхала з Краматорська у маленьке містечко подалі від лінії фронту. Раніше Настя займалася жіночим футболом. І не розповідала про те, що відчуває - для неї це було… важко. І для Насті наш проєкт став радше платформою, де вона змогла розповісти про власні емоції та переживання. І я запам’ятала, як під час проекту Настя зізналася, що для неї поділитися відчуттями й думками — за емоціями було схоже на приліт. Це страшне порівняння», — пояснює кураторка сценарного курсу Ольга Микитчин.
Журналістам «Вчасно» вона пояснює: станом на зараз фільм «що ми втратили?» працює як адвокаційний матеріал — бо діти під час знімання казали те, що їм боліло, що вони хотіли розповісти. Ні текст, ні їхні емоції не були зрежисовані - вони невимушені й абсолютно чесні. І саме цей фільм може показати людям за кордоном, з якими думками живуть українські діти.
«Зараз дітям бракує платформи „для посилення мрій“. У них є відчуття, ніби все, крім війни, не на часі, і тому вони відтерміновують мрії невідомо на який термін. Але це не означає, що вони не можуть про це мріяти. Бо майбутнє - за цими дітьми. І ми чітко усвідомлюємо: якщо дати дітям цей досвід, показати, що здійснення мрій — це реально, і навіть є люди, які можуть з цим допомогти — то мрії стають ближчі й реальніші. Тому наш проект — це радше легалізований творчий простір. Мистецтво, яке ми поєднали з арттерапевтичним елементом», — зауважує представниця БФ «Голоси дітей».
Допомогти дітям можна, підтримавши фінансово благодійний фонд. Це дозволяє перетворювати фінанси — на терапію, яка рятує ментальне здоров’я дітей. Навіть коли вони візуально здорові й нібито не переживають травматичні наслідки війни.
«У нас на проекті була дівчинка, яка страждає від „синдрому вижившого“. Вона зізнавалася, що навіть думала, аби на її подвір'я прилетіло, чи десь поблизу стався вибух — щоб вона могла себе „зарахувати“ у список дітей, які справді постраждали від війни. І на проекті вона сказала, що почуває себе так, ніби не гідна участі у ньому… Тому так, „постраждалість“ дітей від війни неможливо виміряти. Але ми розуміємо, що є діти, які проживають набагато страшніші речі. І донати небайдужих допомагають допомогти їм більше», — пояснює Ольга Микитчин.
