За деякими даними, внаслідок атаки рф на драмтеатр загинуло близько 600 людей усередині та зовні будівлі. Намагання росіян видати драмтеатр, в якій переховувалися мирні жителі, у тому числі діти, за військову базу українських захисників провалилися. Однак за час окупації міста загарбники зробили усе, щоб приховати сліди власного нелюдського злочину.
Спогадами про той страшний день поділилася маріупольчанка Марія Кутнякова. Дівчина на власні очі бачила наслідки дій росіян, які спричинили смерті сотень звичайних маріупольців. Ось її монолог:
«16 березня, ранок, стало нарешті трошки тепліше, горів Центральний ринок і Універмаг, тож над центром було багато диму. А потім я чую літак. Десь дуже поруч. Він скинув бомби і полетів. "Оце мені пощастило," - подумала я і вийшла до скверу. Театр вже горів з третього поверху, дві бокові частини завалилися, дах розлетівся уламками. І найстрашніше це були крики: десятки людей викрикували імена, просто ридали над тілами, голими руками розбирали завали, поранені стогнали. Мені знадобилася десь хвилина, щоб у мовчазному замороженні усього тіла усвідомити: будівля зруйнована, а десь там мої рідні.
Драмтеатр після обстрілу
Не хочу розказувати подробиці моїх блукань навколо і в середині будівлі. Це були найстрашніші хвилини мого життя. Шукати свою маму там і бачити на власні очі понівечених людей, жінок, які рвали на собі волосся від відчаю і плачущих чоловіків, які вибивали двері, щоб дати вийти людям з різних приміщень. Але мої знайшлися. Вони всі отримали незначні ушкодження, але вижили. Тепер я вірю у дива.
Я багато про той день думала. Спілкувалася десь з 30 людьми, які теж вижили в театрі, хтось з них втратив там близьких. І ось що мені не дає спокою.
Того ранку десь на іншому березі Азовського моря в літак сів пілот. Він бачив завод Азовсталь, стару частину міста, сквер та червоний помітний дах театру. Ні з чим не можна переплутати. Не знаю чи бачив він 2 велетенських написи "Діти" біля театру, але в нього точно була конкретна ціль. І він скинув 2 бомби. По 500 кг. Від них зазвичай залишається воронка в кілька десятків метрів, а будівлі від них розлітаються дуже легко. Він скинув, вбив сотні людей та дітей, і повернувся. Увечері прийшов додому і поїв страви дружини, подивився новини і ліг спати. Щоб потім знову летіти через море і скидати бомби.
Люди, що переховувалися у сховищі, вірили, що напис "Діти" зможе захистити їх від російських бомбордувань
З путіним, шойгу і т.п. все ясно. А ось ці виконавці — як їм спиться ночами? Між собою ворог називав льотчиків "маестро", їм напевно дають нагороди, і може театр, то і не перша трагедія, автором якої стали такі льотчики.
Як так можна? Я не розумію людей, які вірять, що цю трагедію не влаштувала росія. Я не розумію людей, які допомагають ворогу після того, що він там зробив. Я не розумію людей, які захищають колаборантів після цього. Це довгий ланцюжок мого нерозуміння.
Але я і не хочу усвідомлювати до кінця. Мені інколи здається, що всього цього не було. Ба більше, що й мого мирного життя не було — я його вигадала. І ще страшніше — що не було дивовижного спасіння. Що мої рідні загинули, а все подальше — моя уява. А може і я там загинула. Хоча якась доля правди в цьому є. Ми всі трошки померли у Маріуполі в ту кляту весну. Старих нас нема. Старим тут не місце.
Світла пам'ять всім загиблим, покарання для їх вбивць».
