«Вугледар з першого дня війни відчув увесь біль»
Журналістам «Вчасно» Анна розповідає, що ранок 24 лютого розпочався для її родини звісткою про вторгнення.
Наслідки мінометного обстрілу Вугледару/ фото Нацполіція
«Ми зустріли війну несподівано — прокинулися зранку й почули, що війна почалася. Фактично вона нас і розбудила. Була інформація, що обстрілюють Київ, постріли у Маріуполі… Ми не могли в це повірити. І поїхали з чоловіком на АЗС, а потім — в аптеку, щоб купити бабусі ліки.
Пам’ятаю, була величезна черга в аптеку — людей зі сто стояло — і ми в ній стояли. І в той момент у Вугледар прилетів снаряд. Стався вибух. Особисто я дуже злякалася, це було метрів за 800 від нас. Відразу паніка почалася, було дуже страшно.
Тоді ж були перші загиблі та поранені, у лікарні загинули пацієнти, згоріла машина… Вугледар з першого дня війни відчув увесь біль", — пригадує Анна Теличко.
«Сусіди намагаються вибігти з палаючого будинку, а мої двері через ударну хвилю вилетіли в під’їзд»
Того ж дня постало питання про переїзд в інше місто. Спершу родина Анни поїхала у Мирноград, де кілька тижнів було відносно тихо. Але з перших днів війни донеччани вирішили бути максимально корисними — і стали волонтерами. Коли ж обстріли почалися й у Волновасі, туди поїхала одна з перших гуманітарок — з речами, ліками та продуктами.
«13 березня все змінилося дуже різко — Волноваха була зруйнована, а Вугледар, який приймав біженців, потрапив в епіцентр обстрілів. І на сьогодні, а це вже два місяці минуло, місто лишається без водопостачання, світла, тепла. Навіть зв’язку немає. У місті, в якому раніше проживали 15 тисяч людей, лишилося близько двох тисяч мешканців — старенькі люди й молодь, яка їх доглядає», — ділиться Анна.
Квартира Анни не вціліла — снаряд потрапив між її квартирою та сусідською
Сама квартира Анни, розташована на першому поверсі, також не вціліла — снаряд потрапив прямісінько між її квартирою та сусідською. Ударна хвиля вибила вхідні двері. У той момент в під’їзді жила ще одна родина поверхом нижче, і коли стався «приліт», вони були вдома.
«Я розмовляла з сусідкою, то вона розповідала, що відразу після „прильоту“ їхня родина вибігла з квартири, щоб бігти в бомбосховище. Але вони вибігають — а двері моєї квартири перегородили прохід, квартира горить… Вони дуже злякалися. Тому навіть не заходили дивитися. що відбувається в нашій квартирі всередині. Тим паче це може бути небезпечно, тому і я не прошу. Я й сама думала колись поїхати, подивитися, що там відбувається. Але тримає те, що тут діти, а це небезпечно», — каже донеччанка.
«Щоб поговорити телефоном — треба розгорнути «спецоперацію»
Для того, щоб поспілкуватися телефоном, доводиться розгортати цілу «спецоперацію»: спершу — піти в місце, де є генератор, і зарядити там телефон. Потім — піти на край міста і спробувати знайти місце, де ще є зв’язок. Або ж — забратись на 9-й поверх.
«Телефоном ми багато з ким спілкуємося, особливо з тими, хто там лишився, і їхніми родичами. Дуже просимо усіх виїжджати, розповідаємо, коли буде евакуацію. Тому що багато хто навіть не знає, що вона буде! Хтось не може, а хтось — боїться. Вже були випадки, що люди йшли по гуманітарну допомогу й потрапляли під обстріли, колись йшли заряджати мобільний телефон — і загинули дорогою до того місця…
Деякі люди навіть бояться вийти з підвалу, якщо чесно. У мене ж знайома, з якою я спілкувалася, просила її виїхати з міста, евакуюватися. Але вона каже, що їй страшно, і спокійніше вже пересидіти у підвалі", — розповідає Анна Теличко.
На сьогодні Анна з чоловіком та командою вже передала понад 20 тонн гуманітарки
На сьогодні Анна з чоловіком та командою вже передала понад 20 тонн гуманітарки. Донеччанка зізнається: збирати ці продукти — не легко, оскільки треба спершу закупити продукти в достатній кількості, потім — повантажити та відвезти, а в умовах дефіциту пального завдання ще більше ускладнилося. Ба більше — траплялося, що водіям автівки з гуманітарним вантажем вдавалося прорватися в місто, однак виїхати з нього — ні. Тому Анна Теличко додає: усіх просить евакуюватися з міста, оскільки може скластися така ситуація, що гуманітарний вантаж більше не вдаватиметься завезти у Вугледар.
«З 13 березня зачинилися всі магазини й аптеки, бо немає можливості працювати. Їда, ліки — все закінчується й тримається лише на волонтерах і активних мешканцях, бо окрім цих „гуманітарок“ нічого не завозиться», — наголошує донеччанка.
Натомість військові, яким також допомагає команда донеччанки, запевняють: «Вугледар — не здадуть», жартує волонтерка. Тому в розмові з журналістами жінка сміється: готується скоро приїхати у звільнений Вугледар, коли всю російську нечисть виженуть із України.
«Це була просто мрія, а через місяць я вже везу „Starlink“ у Вугледар»
Окрім гуманітарного вантажу, Анна Теличко у своє шахтарське містечко везла й ноу-хау для України — «Starlink» Ілона Маска, який дозволить мати безперебійний зв’язок вугледарців із «зовнішнім світом». Нині термінал ще не встановлювали, однак Анна розповідає, як їй вдалося «вхопити» те, про що росіянам лишається лише мріяти десятки років.
«Одного разу, коли ми не могли зв’язатися з рідними та знайомими, які лишилися у Вугледарі, подумали: «А що ми можемо зробити, щоб це виправити?». Перше, що спало на думку — це проєкт Ілона Маска. Потім побачили новину, що в Україну завезли першу партію терміналів, і ми почали писати усім, кому можна, щоб дізнатися, як можна отримати у «наш бік» «Starlink». Бо ж містечко маленьке, хто про нього буде думати, як не ми?
Ми писали запити від нашої організації, я особисто писала усім знайомим. І в результаті наші громадські організації, які працювали з вугільними містечками у спільному проекті для трансформації цих міст, об’єдналися. І потім дивом знайшлися шляхи — і на вугільні міста Донецької області добрі люди закупили це обладнання. Допомогли довезти до кордону Донеччини, а звідти вже ми привезли «Starlink» у Вугледар. Хоча спершу нам відверто казали, що це нереально — бо хто нас послухає?" - розповідає Анна.
«Під час війни навіть у наших дітей інші виклики»
Окрім волонтерської діяльності, Анна продовжує викладати та готується з вихованцями із клубу робототехніки до змагань. Зізнається: нині все навчання відбувається дистанційно, тому для дітей це незвично. Але ніхто з них рук не опускає — усі вихованці планують якщо не перемогти, то показати себе найкраще на змаганнях.
«У березні в Маріуполі мали проходити регіональні змагання з робототехніки. З цим не склалося, так. Але зараз ми об’єдналися зі ще однією командою, щоб представити Україну на міжнародному конкурсі з робототехніки, який проходитиме у листопаді в Німеччині. І раніше ця команда була нашою дружньою конкурентною командою, але зараз ми разом працюємо задля підготовки та заради перемоги на олімпіаді.
Тому для нас кожен день — це новий виклик: пошук гуманітарних вантажів, логістичних шляхів, пошук житла для переселенців чи для нас самих… Ми не складаємо руки, а робимо все, щоб перемога настала якнайшвидше", — каже Анна Теличко.
