У 2014 році Клавдія Островерхова вперше вивозила родину з-під обстрілів з Лисичанська. Минулоріч, на початку повномасштабного вторгнення, вона тривалий час разом з малечею залишалась в Сєвєродонецьку — надія на деескалацію та розуміння того, що її допомога потрібна сусідам та знайомим, не відпускали з міста. Проте, коли регулярні прильоти стали ближчими до дому родини, рішення виїхати було прийнято без вагань.
«Я народжувала в той час, коли околиці Лисичанська піддавались обстрілам»: про початок бойових дій на Луганщині та першу втечу від війни
Клавдії — 35 років. Старшому синові виповнилось 12 років. Він — головний чоловік в родині. Другий, Іван, народився у травні 2014 року, і дівчина називає його справжньою дитиною війни: перейми, пологи та перші тижні життя малого тривали під акомпанемент ворожої артилерії. Третьому синові Максиму виповнилось сім, а найменша Софійка навесні відсвяткувала свій четвертий день народження.
«У 2011 році я народила Сергія та пішла в декрет. У 2013 завагітніла другою дитиною, і почалась Революція Гідності. Я не розуміла масштабів проблеми: було не до того, адже думала про першого сина та про маля під серцем. А коли підійшов час до пологів, усвідомила — ситуація в країні далеко не райдужна. Я народжувала в той час, коли околиці Лисичанська піддавались обстрілам, — згадує дівчина, — Згодом після виписки переїхали до сестри в Сєвєродонецьк і вже там потрапили під перший обстріл».
Прилітало тоді не по самому місту, а по його околицях. Проте у 2014 році навіть віддалені одиночні мінометні постріли змушували людей здригатись від страху та ховатись в укриттях. Далі Сєвєродонецьк потрапив під окупацію, і дівчина почала «воєнні мандри» з ще маленькою родиною.
«Ми поїхали назад до Лисичанська в будинок мого діда: там був підвал і місце, де заховатись. Але він постраждав від першого снаряду. Його не стало фізично. Поїхали до мами, потім повернулись назад до сестри в Сєвєродонецьк. Далі була Кремінна, де ми прожили місяць. В липні повернулись знову в Сєвєродонецьк», — ділиться Клавдія.
Клавдія з донькою
Життя після першої деокупації Сєвєродонецька та початок громадської діяльності
Повернення родини припало на деокупацію міста, проте в Сєвєродонецьку тоді ще були порожні магазини, та й купувати не було за що — останні гроші дівчини «з'їли» переміщення між містами, адже вже тоді перевізники не соромились, встановлюючи ціну рятівного квитка.
Спочатку шукала допомоги у гуманітарних організаціях та волонтерів. Згодом і сама стала допомагати людям — першими були літні люди з числа внутрішньо переміщених осіб, які втікали до Сєвєродонецька від навали окупанта і розгубленими не знали, з чого почати свій шлях до поновлення соціальних виплат чи оформлення «переселенчеських». Із часом Клавдія вже з чотирма дітьми на руках долучилась до таких самих ініціативних мам, як і вона, у прагненні допомагати сім'ям, які виховують дітей з інвалідністю, та багатодітним родинам, адже на власному досвіді знала, наскільки нелегко самотужки підіймати на ноги маленьких діточок.
На той час дівчина ще не знала, що один із синів має порушення функціонування мозку — новину, що її дитина, народжена на початку війни, має проблеми зі здоров’ям, дівчина дізналась незабаром після повномасштабного вторгнення росіян.
Новий виток старої війни, життя під обстрілами та поспішна евакуація за останні гроші
Інформаційний простір України напередодні повномасштабного вторгнення росії був перенасичений новинами та повідомленнями про майбутній наступ. Клавдія пригадує — жила, присвячуючи себе дітям та роботі, що не поглиблювалась в новини. Ранок 24 лютого почався, як завжди. Старший син Сергій відвів молодших брата та сестру до садочка — там дітей прийняли без запитань, повернувся за Іваном, і хлопці пішли до школи.
«Вони не встигли навіть дійти до сусіднього будинку, як пролунали вибухи. Я перелякалась, старші прибігли додому. Поки Сергій бігав по малих в садочок, я заспокоювала Івана — в нього стався нервовий напад. Коли всі зібрались вдома, я зібрала сумку. Хоча тоді ми нікуди так і не поїхали. Виїхали ми лише 5 квітня, коли всі мої знайомі вже покинули місто», — розповідає героїня.
Весь час від початку повномасштабного до свого від'їзду, пригадує Клавдія, допомагала нужденним містянам. Окрім власних ініціатив, каже дівчина, виступала своєрідним посередником між друзями та знайомими, які покинули Сєвєродонецьк, але періодично передавали посилки до міста, коли воно вже піддавалось щоденним обстрілам.
«Поміж обстрілами ходила на склад, а діти в цей час сиділи в коридорі і чекали на мене: ми прибрали звідти всі меблі і фактично жили там півтора місяця, — ділиться важкими спогадами Клавдія. — Люди просили розшукувати їх близьких, а я намагалась йти назустріч».
Далі молода матір потрапила під декілька обстрілів, зокрема, коли ходила до гуманітарного хабу за продуктами, бо свої запаси закінчувались. 3 квітня без світла та води родина відсвяткувала день народження третього сина. Наступного дня, коли дівчина пішла за їжею, ворожі снаряди прилетіли в їх квартал недалеко за будинком.
«Я кинула сумки, прибігла додому, а малі вже стояли у під'їзді босоніж — вони були навчені. Наступні снаряди прилетіли в сусідній будинок, і рішення виїхати було беззаперечним. На 5 квітня, коли не було вже ані евакуаційних потягів, ані автобусів, я знайшла перевізника — дивом спрацював інтернет. Всімох з подругою та її сином ми поїхали. Одне місце тоді коштувало 2000 гривень», — каже дівчина.
В маршрутці дівчата дізнались, що їдуть до Дніпра. Поїздка була довгою та важкою. Першу ніч ночували на вокзалі на підлозі. Дорога в евакуацію, як і в 2014 році, вартувала останніх грошей.
Обстріли Сєвєродонецька / ілюстративне фото: Дім
Тимчасовий прихисток і волонтерство
Велика родина знайшла перший прихисток в школі в невеличкому селі Миколаївка. Оговтавшись від переїзду та урегулювавши всі бюрократичні питання оформлення документів на соціальні виплати та допомогу, дівчина присвятила себе звичній справі — розпочала допомагати таким самим, як і вона.
«Перші півтора місяця я моніторила всі джерела допомоги і привозила її до нашого шелтера не лише для себе та родини, а й для всіх постояльців. Їжа, одяг, памперси. Потім в мене стався гіпертонічний криз, я опинилась в лікарні, де мені діагностували кісту головного мозку. Слідом за мною таке саме захворювання виявили і в Івана, — ділиться дівчина. — Але свою волонтерську роботу не припинила, бо перша прокидаюсь, остання лягаю, а дівчата, які нам готували на кухні, дуже втомлюються. Тож запропонувала їм допомогу».
До початку зміни на кухні Клава з ще двома дівчатами вже встигали зробити заготовки. Далі дівчата розпочали готувати для армійців: пиріжки, голубці, перці. Готували щонайменше на 200 осіб. Рекорд, пригадує героїня, 600. Проте найголовніше, каже
героїня матеріалу, з’явились нові друзі, які пліч-о-пліч з дівчиною до сьогодні.
«Велика війна дала мені багато нових друзів: щирих та відвертих. Всі намагались всіляко допомагати. Та й цінності змінились. Якщо раніше я намагалась якомога більше вкладати сили в добробут та побут дітей, то тепер стала приділяти увагу спілкуванню та сумісному відпочинку. Тим більше після перенесеної операції, коли я не знала, чи побачу їх знову», — розповідає Клава.
Дружна команда в шелтері
Волонтерство у шелтері
Фото з архіву Клавдії
«Чому хтось пішов служити та віддавати своє життя та сили, а я маю сидіти та чекати?»
В імпровізованому шелтері родина прожила рік і знайшла перше окреме житло. Після зміни вже декількох місць проживання дівчина думає над розвитком власної справи. Маючи хист до приготування їжі, Клавдія написала грант та планує займатись професійним виготовленням авторських напівфабрикатів, тістечок та тортів, яких немає в жодному з магазинів, представлених на ринку. Сили на виховання дітей, громадську роботу, допомогу нужденним та армійцям черпає у жазі зробити власний внесок у шлях до перемоги та бажанні утримувати свою родину, не віддаляючись від малечі.
Кулінарні вироби Клавдії
«Чому хтось пішов служити та віддавати своє життя та сили, а я маю сидіти та чекати? Я не можу підтримувати хлопців фінансово, тож вирішила, що якщо іншого вкладу в перемогу я не можу внести, то має бути от така громадська робота. До того ж тепер я винаймаю житло самотужки, а соціальні виплати від держави, звісно, не покривають всіх витрат на життя та виховання дітей. Тож має бути власна справа вдома, бо фізично працювати з восьмої до п’ятої я не маю змоги — малих залишати ні на кого, і здоров’я не дозволяє», — резюмує героїня.
Вже зараз Клавдія розуміє - навіть після неминучої деокупації найближчі п’ять років до Сєвєродонецька не повертатиметься. Тож налагодити власну справу та стати на ноги — основна ціль молодої матері. А тим, хто мовчки чекає на перемогу та критикує тих, хто докладає до неї максимальних зусиль, радить стати на їх місце та показати власним прикладом, як треба працювати, служити та жити.
