Я часто пишу про те, що на початок російсько-української війни – ви ж не забули, що це 2014-й рік, а не 2022-й, як нам нав’язливо пропонують рахувати деякі експерти – для критичної більшості мешканців Сходу України росія – це була країна мрій.
Про росію розповідали казки, як ото про синю пташку, тридесяте королівство, де усе по Ванькиному бажанню, кисіль ні берега, молочні річки, все для наріду, народовладдя, без олігархія, закон й порядок на вулиці розбитих ліхтарів. Ніхто не питав, чому ж ті ліхтарі стоять розбиті та хто їх б’є, усі вважали, що на росії побудована ота сама ідилія, оте саме світле майбутнє, про яке писали радянські газети. Де надої обгонюють стадо корів, де справжній шоколад росте на гілках, де живуть прості люди мільйонери, а голодні олігархи просять милостиню біля церкви, де усі рівні у своїй рівності, тобто є у одного мільйон, то у всіх є той самий мільйон, можна навіть не працювати. Як мільйон не капнув на карту, треба просто забрати у того у кого є, ото й буде рівність.
Я стільки наслухалась, коли жила у Свердловську, Луганської області, ви не уявляєте. Й про нано-технології, й про відкриття росією пігулок від раку, за які їх переслідують, але ось, для вас по блату з самого кремля. Й про те, що керівництво росії консультують інопланетяни, щоб перемогти масонів та звільнити слов’ян від загниваючого заходу. Й про нано-зброю, яку боїться НАТО. Й про заботу про людей, особливо простих. Ото підійде до людини путін, спитає – а чи ти проста людина – як проста, одразу дає квартиру біля кремля, безкоштовний газ, нафту, світло.
Про росію розповідали нереальні казки. Я не знаю чому. Ми жили у 12 км від кордону, автобуси до Ростовської області ходили з міста по кілька разів на день, половина родин у місті це змішані росіянка-українець, українець-росіянка, більшість людей була у росії на заробітках, мала родичів, тому могла мати реальне уявлення про стан життя, але ні, розповідала собі та іншим казки. З чим це пов’язано, я не знаю. Особливості виховання, психіки, якась гра підсвідомості, щоб мати ілюзію, що ось десь є усе, про що ти мріяв.
Зазначу, що кожен, хто мріяв про росію мав виключно особисті мрії, які походили виключно з його виховання та потреб.
То один мріяв, щоб жити у росії часів сталіна й мати можливість знищувати усіх, хто його ворог. Інший мріяв про життя навіть не в росії, а в срср часів Брежнева. Інший взагалі ніколи не був на росії, але мріяв жити біля кремля й… далі казка, щоб усе було й нічого не робити, щоб усе давали.
Більшість цих мрій – це інфантилізм, радянські наративи, радянські склепки з якихось радянських фільмів, щось з мрій батьків, які розповідали усе життя на кухні. Ні, звісно ж мріяти не погано. Мріяти про краще життя й прагнути жити краще, це теж гарно. Але ж, от повірте, ці мрії критичної більшості мешканців Донбасу, вони були не про це. Усе їх «жити краще» було змішано на особистої помсти комусь, особистої жаги збагачення, але не за рахунок роботи, а за рахунок чогось чужого.
От, наприклад, засуджений за крадіжку мріяв помститися суддям. Засуджений за розповсюдження наркотиків, мріяв про країну, де в нього був би блат у міліції й криша у прокуратурі. Корупціонер мріяв про країну, де він міг би вільно красти з бюджету, країну, де б можна було вбити опозицію, яка тримала його за руки. Силовик мріяв про країну абсолютної влади.
Часто лунало «от при сталине». Часто казали, що путін, це майже сталін, але трошки б більше тюрем, трошки б більше розстрілів. При цьому про сталіна мріяв й роботяга, який тягнув з роботи що небудь, аби втягнути, й корупціонер, й міліціонер, й суддя…
Я все думала, що це був би найбільший по красоті й видовищності хоррор, трилер, бо створення такої країни мрій по мріям критичної більшості, це було б дуже жорстке кіно. Але росії це вдалося. Вони реально створили оцю країну мрій й намагаються втягнути в неї нас. Ну, не тільки вони, ось саме та страшна частка людей, які у мріях живуть за рахунок жадоби, ненависті, заздрості, бажання крові та бажання зробити себе щасливим через страждання іншої людини.
Ця критична маса, яка вимагає повернути вождя-хазяйственніка, ностальгує за ГОСТом, розстрілами та іншими “перекосами власти”, шукає в сучасних політиках саме риси сталіна та його методи керування, насправді є не тільки на росії, а й в нас та в Європі.
Якщо цих людей критична більшість, то вони будують гулаг, де б вони не знаходилися. А інші люди стають заручниками цієї маси. Просто пам’ятайте про це, коли читаєте про заклики знищувати людей з іншими політичними уподобаннями, сексуальною орієнтацією, які мають іншу точку зору чи свою думку. Одна єдина лінія партії, один єдиний політичний колір – це завжди черга автомата та колір крові інтелектуальної, критично мислячої, творчої та розумної частки людей.
А ще це відповідь на питання “коли закінчиться війна”. Бо поки є країни де ставлять пам’ятники катам, тиранам й диктаторам, малюють з них ікони та роблять з них вождів нації, війна не закінчиться ніколи, бо кати люблять море крові, як й бурні й тривалі овації.
Кожен день вражає робота СБУ, бо саме вони виявляють отаких ждунів та будувальників «сталін-гулаг» в Україні. Саме ці люди наводять на нас ракети, бо ж мріють про щось своє особисте: гроші, забрати щось у сусіда, владу, яку дасть окупант. Це все страшно. Жити поруч з такою людиною, яка тобі вранці посміхається, а в ввечері пише до російських окупантів адреси, куди треба вислати ракети.
Служба безпеки України провела ще одну багатоетапну спецоперацію у Черкаській області. У результаті чого затримано поплічника рашистів, який збирав інформацію про базування Сил оборони та планував підірвати залізницю під час переміщення військової техніки. Для виконання ворожого завдання зловмисник шукав тротил, збирав дані про маршрути переміщення військової техніки, наданої іноземними партнерами, «зливав» російським окупантам локації системи протиповітряної оборони ЗСУ в регіоні. За передачу розвідданих він отримував від 100 до 200 дол. на декілька власних банківських карток.
Як правило це людина, у якій на аватарці серп-молот, сталін, ленін. Як правило він ображений на дружину, сестру, брата, сусіда, роботу, Україну, бо ж не дала. Як правило їм керують особисті бажання помсти, мрії про покращення життя за рахунок чужого.
Уявіть, як воно, коли їх критична більшість. Уявить, як воно, якщо їх влада чи влада, яка виконує їх бажання. Будь які. Хочеш вбити – назви це боротьба з ворогами країни. Хочеш грабувати – назви це боротьба с олігархами. Хочеш помститися, знову ж таки, ось тобі опис ворогів народу, не правильних руських, не правильних слов’ян, вибирай.
На росії зросло покоління, що не тільки ностальгує за радянськими часами, усіляк підтримує відбудування сталінських часів. Це зрозуміло. Ця пропаганда там не зникала. В їх головах сталін-ленін-комунізм-цар Микола. Як воно там усе вміщається, одному Богу відомо. Єдине, чого не розуміють ці люди, це того, що усі вони мріють, що прийдуть за їх умовними ворогами, а не за ними, що доноси напишуть вони, а не на них.
Я вже це усе бачила в ОРДЛО. Коли проросійські з триколорадками вбивали проросійських під іконами путіну та сталіну.
Зараз на росії повертається психологічна катівня, тобто примусове психологічне лікування для тих, хто має не таку орієнтацію, далі, для тих, хто має іншу думку, інший колір шкіри, інші риси обличчя. Це підтримує критична більшість, навіть не уявляючи, що завтра на них сусід, конкурент по бізнесу чи просто заздрісний перехожий, який побачить їх покупки у магазині, напише донос та звинуватить у, ну, наприклад, гомосексуалізмі. А що перевіряти, бачив й усе, крапка. Ще й свідків підкупить. В часи срср у міліції та у судах були спеціально навчені та проплачені люди, які надавали свідчення за будь якою справою на будь яку потребу.
Якщо ви коли не будь цікавилися справою маніяка Чикатіло або будь якою резонансною судовою справою часів срср, то ви могли б побачити, що поки шукали злочинців, посадили купу невинних. Так за злочини Чикатіло було засуджено понад 50 людей. Бо «свідки» надавали «свідчення».
Це взагалі страшно, цей терор. Як страшно від того, скільки насправді носіїв ностальгії за радянщиною живе поруч.
От, знову повернуся до подій на Донбасі 2014 го року. Я коли розповідала про це, то тоді люди мені не дуже вірили, бо ж був шалений опір будь якій інформації стосовно того, що там відбувалося. Для суспільства було легко сприйняти «тухлий оселедець», тобто інформаційний вкид «на Донбасі усі сепари» чи «на Донбасі усі за росію». Скажу так, у кожному місті Донбасу, критична більшість людей мріяла про своє й мала за намір відбудувати своє.
Звісно, якщо брати політичні лозунги, то хтось кричав «жити в Україні, але без НАТО, ЄС та США», хтось хотів повернення в лоно срср, хтось тільки з росією, але здебільшого усі розмови, бажання, мрії та дії зводилися до одного: помститися своєму ворогові, забрати щось собі, повернути суд на свій бік, зняти штраф за крадіжку електрики чи порушення правил дорожнього руху. У кожного були свої причини зламати суспільну мораль, життя, закон. Оце «назад в срср», «только с россией», це був лише механізм реалізації своєї особистої мрії.
Ну, щоб путін дав мільйон, квартиру, машину, пенсію, роботу, навіть чоловіка. Чи вбив сусідку, конкурента, колишню з аліментами. Чи забрав у сусіда пенсію, у колеги роботу, у друга машину. Ось це й є та сама країна мрій, яку будувала критична більшість.
А тепер уявіть, як це бути меншістю й заручником ось цих мрій «сталін-гулаг».
Якщо зараз поглянути на росію, то для мене це просто дуже проста ситуація: путін втілює у життя оті самі мрії критичної більшості.
Вбивати – будь ласка. Грабувати – та ось вам ціла країна. Розстріли? Доноси? Вороги народу? – ось вам сусіди, колеги, рідня й каральна машина, яка буде для вас це робити.
Чим більше я дивлюся на росії, тим більше розумію, що це, як ядерний реактор. Сотню років тут вбивали інтелект. Сотню років тут культували ницість, заздрість, жадобу, знижували рівень моралі суспільства, симпатії. Тобто ота сама критична більшість, що носить у собі ідеї «забрать и поделить», «сталин молодець», вона народилася не вчора, її культували, як у біолабораторії, давно. То якби путін не дав на поталу росіянам Україну, вони б знищили один одного.
Але усе ще попереду. Бо ж росія змінила наративи. Якщо війна починалася й основним наративом було «імперія й відродження росії часів царя Миколи», то зараз головний наратив росіян «сталін».
На Ростові встановили золоту статую «отца народов». Рідкі коментарі про лагеря, про закатованих донських казаків – а Ростов це казачий край – про голод, про знищене село (станиці). Молодь лютує «сталина нам нужно», молодь пише «хоть мороженого по ГОСТу поедим». Цікаво, а чи знають вони, що срср був головним споживачем пальмової олії, росія лише продовжувач цих контрактів. Але, то таке. Головне, що розстрілювали, щоб вбили усіх ворогів, щоб не було опозиції, усяких там лібералів, усіх не таких, яких треба.
Цікаво, а чи бачили ростовчани, що несуть квіти до золотого сталіна, відео московської блогерині, яка каже, що москва, це місто для обраних, інших, не таких руських, які селюки й народилися за МКАДом, висилити з Москви, хай працюють на забезпечення москвичів.
Що ж, росія таки країна мрій. Й ось коли дивишься на їх мрії, спочатку стає страшно, потім ти дивишся на роботу наших ЗСУ, й вгамовуєш емоції до рівня – а най ваші мрії та збудуться. Бо така країна, яку мріють побудувати для себе росіяни, це найстрашніше покарання, бо це пекло на землі.
Олена Степова для “ІС”
