У 2010 році тодішній прем’єр-міністр Росії Путін заявив, що "найбільші втрати у Великій Вітчизняній війні зазнала саме РСФСР" і війну виграно "передусім за рахунок людських та індустріальних ресурсів РФ". Це була відлікова точка росту рашизму і перетворення міфу Перемоги на несучу конструкцію нової квазірелігії. На жаль, колишні союзники у боротьбі із нацизмом воліли не помічати трансформацій Росії, що призвела до сьогоднішньої кривавої війни в Україні.
Як народився культ Перемоги?
Міфологію Великої Вітчизняної війни (ВВВ) Росія успадкувала від СРСР — разом із тисячами літературних і мистецьких творів, фільмів і пісень. Серед них культова стрічка "Звичайний фашизм" Михаїла Ромма. Фільм розібрали на прямі і непрямі цитати, візуальні і смислові кліше, він мав колосальний вплив на масову свідомість і перетворився на лекало.
Але пафос перемоги над нацизмом в радянські часи був керованим. Пам’ятати можна було лише те, що дозволяла КПРС, якій належала керівна роль у тій перемозі. Прикметно, що в СРСР не культивували народних гулянь. Радянський день перемоги, 9 травня, був вихідним не завжди: спочатку лише в 1945–1947 роках, а потім — вже після 1965-го. Тоді ж відбувся і другий в історії парад перемоги. Третій — у 1985 році. У 1990-му на параді вперше з’явилися елементи реконструкції: на Красну площу вивели техніку воєнних часів.
Перший парад перемоги на Красній площі у Москві, 24 червня 1945 року
Фото: wikimedia.org
Про паради перемоги знову згадали в ювілейному 1995-му. Влада, наче ілюзіоніст, дістала з рукава козирного туза. І саме вчасно. Населенню занепалої країни слід було повертати самоповагу. Тоді відбулося аж два паради — на Красній площі та Поклонній горі. На відміну від Першої світової, яку Путін пізніше назвав "забутою війною", про цю пам’ятали дуже добре. Вона була цілком придатною для політичного використання. Що і зробили. Цинічно і прагматично.
У 2004 році, після покладання квітів до могили Сталіна спікером Держдуми Борисом Гризловим стартувала відкрита ресталінізація. Прив’язка фігури генералісимуса до смислової рамки перемоги, що вже перетворилася на центральний історичний фокус путінської Росії, була не випадковою. Нагадаємо, що історичні міфи є квінтесенцією певних дискурсивних блоків. З цього погляду в міф про "великого Сталіна" і "Сталіна — ефективного менеджера" було закодовано тоталітарний транзит Росії. Зі Сталіна зробили фігуру-кліше, присутню усюди, де йдеться про велич і перемоги СРСР. Відтак смисловий ряд "перемога—диктатура—велич Росії" замкнувся.
Чим міцнішим ставав авторитаризм, тим більшого розмаху набували святкування. У 2005 році на параді вперше були присутніми президенти провідних держав світу і канцлер ФРН. У 2008-му парад вперше провели із демонстрацією бойової техніки та авіації, а у серпні її застосували на практиці — проти Грузії. Наступного року створили Комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду Росії.
Однак колишні союзники у боротьбі із нацизмом воліли не помічати трансформацій Росії та її промовистої пози в трактуванні результатів Другої світової. У параді 2010 року взяли участь представники країн-союзниць. Крім того, паради відбулися в 72 російських містах. Рівень екзальтації населення зростав. Вже у 2009 році 60% росіян підтримували ідею запровадження кримінальної відповідальності за заперечення перемоги СРСР у Другій світовій війні. Заперечення переосмислення минулого межувало з релігійним фанатизмом.
Парад 24 червня 1945 року
Фото: wikimedia.org
Маршал Георгій Жуков на першому параді перемоги у Москві, 24 червня 1945 року
Фото: wikimedia.org
Як Кремль використовував міф Перемоги?
Переосмислення ВВВ в Україні проходило болісно й суперечливо. Його диктували не лише особисті симпатії чи переконання українських президентів. Радянський міф входив у конфлікт із сегментами регіональної історичної пам’яті і наративом, який створила українська діаспора.
Під час нацистської окупації українську територію було поділено на чотири зони з різним рівнем репресивності режиму, тож ментальні карти пам’яті регіонів сильно різнилися.
"Згадуючи" війну, суверенна Україна заново відкривала себе. В новітню ментальну карту України слід було водночас вписати вояків ОУН та УПА і радянських партизан. Згадування війни, ціни перемоги і визначення її творців стало колосальною суспільною проблемою і довгі роки генерувало суперечності серед українців. Саме на них і паразитували кремлівські емісари, сіючи розбрат.
Ціла "плеяда" псевдоісториків спеціалізувалася на стигматизації українського повстанського руху. Думку про колабораціонізм українців, їхні нацистські симпатії вони несли в світ. Грошей на мандри псевдоісториків конференціями і симпозіуми у Кремля ніколи не бракувало.
Ба більше, війну і перемогу над нацизмом інструменталізували на державному рівні. Конфлікт національних історичних наративів став не лише причиною ускладнення міждержавних відносин РФ із низкою країн, а й потужним інструментом дипломатичної демагогії. В такий спосіб Росія намагалася підвищувати свій вплив в Європі і водночас дискредитувала пострадянські республіки.
У 2011 році в Росії до Дня Перемоги почали проводити пропагандистські акції "Безсмертний полк". Учасники проходили маршем нібито з фотографіями своїх родичів, які загинули чи воювали у Другій світовій війні. Такі заходи Кремль інспірував також в інших країнах, зокрема у Криму та на сході України ще до російської окупації. На фото – 2015 рік, акція у Москві за участі Путіна
Фото: wikimedia.org
Кілька разів на рік Кремль зчиняв ґвалт, чим тримав пострадянські спільноти на своєрідному ментальному повідку. А крім того, постійно відтворював стандарт сприйняття геополітичної ситуації часів Другої світової війни. Відповідно до нього, саме СРСР/Росії всі до скону були зобов’язані звільненням від нацизму.
Канон цей у своїй суті не просто лишався радянським, а й обростав смислами "русского міра". Від 2008 року ультимативні вимоги і територіальні "натяки" найбільшою мірою адресувалися саме Україні з її 17 мільйонами росіян і російськомовних. Країни Балтики вже були під захистом НАТО. Проте міф цинічно використовували для дезінтеграції транзитних пострадянських спільнот і руйнування їхнього державного суверенітету.
Проте тактика погроз і стигматизації виявилася марною. Кремль втратив спочатку ментальний вплив на Естонію, Латвію та Литву. Після 2004 року підігрувати прагненням Кремля відмовилася й Україна. А це означало, що зашморг вже не діє. Україна, опрацьовуючи чергову зі своїх найстрашніших травм ХХ сторіччя, ставала іншою. Маркером цього стала заміна мертвого конструкту ВВВ на наратив Другої світової війни, а міфу про Велику перемогу радянського народу на дискурс про перемоги союзників над нацизмом.
У відповідь Кремль націоналізував перемогу над нацизмом, заявивши про визначальну роль росіян. У 2010 році тодішній прем’єр-міністр Росії Путін заявив, що "найбільші втрати у Великій Вітчизняній війні зазнала саме РСФСР — понад 70 % втрат… війну виграно… передусім за рахунок людських та індустріальних ресурсів РФ". Це і була відлікова точка росту рашизму і перетворення міфу Перемоги на фундамент нової квазірелігії.
До справ внутрішніх
У Росії проблеми суспільних розколів навколо осмислення Другої світової не існувало. Вона просто не встигла сформуватися, оскільки вже в 1993 році країна постала перед загрозою чергового політичного перевороту, а невдовзі — внутрішньої війни. А на початку міленіуму Кремль, використавши сповна інформаційні приводи Катинської трагедії та демонтажу "Бронзового солдата" у Таллінні , взяв історичну політику під свій монопольний контроль. В навчальні заклади переможно повернулася радянська схема історії.
Після "невеличкої переможної війни" в Грузії, неоімперський тренд було не стримати. Народ чекав від влади нових звершень. Перемога і гордість за батьківщину в розумінні росіян зрослися подібно сіамським близнюкам. Міфологеми про "народ-визволитель" і "народ-переможець нацизму" почали сприймати саме як російський народ. Він усіх "визволяв", а кого не визволяв, тих трактували нацистами. Цей фокус масової свідомості став центральною "скріпою" першого путінського десятиріччя.
При цьому проявилася закономірність: щоразу, коли з’являлася хоча б примарна загроза, Путін влаштовував масове зібрання, апелював до крові жертв ВВВ, натискаючи на найчутливіші точки ментальної акупунктури. Так було і на мітингу в Лужниках після масових протестів на Болотній площі. На росіян цей маніпулятивний прийом діяв безвідмовно.
Від 2012 року психологічні досліди із застосування сформованого культу Перемоги стали масштабнішими і перетворилися на масові містерії культу мертвих по-російськи. До маскарадів із перевдяганням у військові однострої долучили усі вікові категорії: від немовлят до пенсіонерів. Росія розміняла зерна правдивої пам’яті на загальний психоз. Його дуже вдало найменували "побєдобєсієм". Саме до масового підсвідомого і промовляла російська влада. Культ Перемоги став тренажером для "прокачування" ментального м’яза великодержавного шовінізму, або ж державного патріотизму. Не просто гордість за перемогу предків, а гордість за перемогу російських предків перетворила росіян на рашистів, для яких основний принцип – "можем повторить".
Загін "Юнармії", російського аналога Гітлерюгенда, під час параду до Дня Перемоги у 2019 році. Учасниками цієї організації можуть стати діти від 8 років
Фото: wikimedia.org
Культ Перемоги став центральною "скріпою" сучасної ідентичності росіян. Він передбачає гіпертрофований внесок СРСР у перемогу, приписаний сучасній Росії, та урочистості подібні до магічних масових обрядів. Трансформацію "Великої Перемоги" на частину маскульту з одного боку, та профанізацію і вихолощення ціннісної складової з іншого, можна вважати вбивчою знахідкою політтехнологів. Вона "замкнула" в єдине ціле минуле і сучасність, смерть і життя.
Крім того, цей культ служить певною матрицею, у якій "Велика Перемога" змогла перерости у наступальну війну. Пафос величі російських жертвоприношень на вівтар перемоги над нацизмом трансформувався у жагу жертвоприношень на вівтар "русского міра". А теза про ключову роль росіян у перемозі над нацизмом — на ідеологему про право росіян вирішувати майбутнє сусідніх держав і народів, застосовуючи безмежне і немотивоване насильство.
Міф Перемоги як інструмент неототалітаризму
Апелюючи до вікопомних перемог, Росія анексувала Крим та наповнила його безліччю побєдобєсних міток, наприклад, пам’ятник "зеленим чоловічкам" у Сімферополі. Міфи ВВВ і Перемоги використали для легітимації самопроголошених республік, перетворивши купку ще живих тоді ветеранів на ширму псевдореферендуму. Його провели через два дні після святкування 9 травня без українських стягів і української мови. Українці натомість постали у російській пропаганді як нацисти, а загальнонаціонально обрана Верховна Рада — як хунта. Кожне 9 травня відтоді перетворили на культове дійство, де закликали душі предків стати свідками руйнуванню державного суверенітету України. Давно забутий Захарченко пафосно промовляв до ветеранів: "Ви — покоління Переможців — виховали покоління Героїв, які викинуть карателів з Донбасу і назавжди зламають хребта нацистському звіру". І подарувавши стареньким квіти, рушав далі — грабувати і вбивати.
Терористи "Гіві" та "Моторола" під час "Параду Перемоги" у Донецьку, 9 травня 2015 року
Фото: zn.ua
"Парад Перемоги" у Донецьку, 9 травня 2015 року
Фото: mil.in.ua
2015 рік у "ДНР" пройшов під егідою святкування 70-річчя Перемоги над нацизмом. Розмах акцій фінансував Кремль. Ставка на психологічну травму людей, які набули власний досвід воєнної катастрофи, спрацювала. Крім того, у псевдореспубліках запровадили День білих журавлів 25 жовтня та День Георгіївської стрічки 6 грудня, таким чином інтегрувавши окуповані регіони в смисловий простір Росії. Формально ніким невизнана сіра зона існувала як ментальна частина РФ.
Наслідки
Війна як феномен і самостійна категорія мислення намертво вросла в ментальну систему росіян. Культ Перемоги є лише інверсією культу Війни. У російській дійсності базові світоглядні феномени мають свої "дзеркальні відбитки". Дискурс війни/миру в обширі брехливих заяв і прихованих сенсів є центральним. За його змінами доволі просто діагностувати мілітаристичні приготування сучасної Росії та її тоталітарний дрейф.
Десятиріччями соціологічні опитування в РФ засвідчують, що уявлення левової частки населення про минувшину обертаються навколо ВВВ і Перемоги. Тобто йдеться про нездорову фіксацію на одній, хоч і дуже важливій, події. Вона декомпенсувала всі спорожнілі внаслідок краху СРСР лакуни історичної свідомості населення. Наслідки цієї тотальної за поширенням вибіркової амнезії є фатальними. Тим більше, що чинна влада використала ситуацію собі на користь.
Спочатку міф ВВВ застосовували як інструмент коригування масових налаштувань під час виборів. Від 2012 року трансформований міф Перемоги діяв як інструмент легітимації влади в обставинах її заперечення чинною Конституцією. В 2014-му культ Перемоги "освятив" анексію Криму і вогнище проксівійни на Донбасі. В 2019–2020 роках він став інструментом легітимації спотворення Конституції і узурпації влади. А від 2022-го — аргументом виправдання загарбницької війни, геноциду української нації і знищення суверенітету України.
Путін та Шойгу під час параду 9 травня 2022 року
Фото: bbc.com
Нині культ Перемоги — це не лише громадянська квазірелігія. Він намертво зрісся з московським православ’ям, перетворивши його на кривавий поганський культ, що лише обрядово нагадує християнський.
Це вже навіть не етнофілетизм, а апокаліптична тоталітарна секта. Замість благої звістки спасіння, вона проповідує звістку пришестя "русского міра" — через знищення (для початку) України і українців. І все — задля "святої" Росії, задля її "перемоги" над українськими "сатаністами". Крові громадян України (до слова, без з’ясування етнічного походження) прагне обиватель: більше крові! більше мук! Не вистачатиме — застосувати ядерну зброю. Не лише в телеефірах, з трибун і кабінетів, а й у соцмережах і приватній телефонній переписці панує звіриний вий.
Важливо розуміти, чим є для прихильників культу "Перемога". Це перетворення України на пустелю, непридатну до життя. Знищення якомога більше громадян України і створення для решти умов, несумісних із виживанням. Тобто геноцид. Таким є культ Перемоги нині. І, на жаль, величезна частка росіян є його адептами.
