Юрій Ляпкало — один із маріупольців, який до останнього не виїжджав з міста. За два місяці в оточеному Маріуполі він побачив велику кількість могил, трупів цивільних, пережив страшні обстріли та пройшов фільтрацію.
Юрій Ляпкало — один із маріупольців, який пережив страшні обстріли, побачив велику кількість могиг та пройшов фільтрацію/ Ілюстративне фото
Бої за Маріуполь — це пекло на землі, яке влаштували окупанти. Гори цивільних трупів, могили, гучні обстріли, холод і голод. Саме так згадує про Маріуполь Юрій Ляпкало.
Він та його 3-річний син Гліб намагалися два місяці вижити під постійними обстрілами. Їм вдалося виїхати з Маріуполя у квітні 2022 року. Ніні вони мешкають у Чехії, пише Інформаційний портал Харківської правозахисної групи.
Юрій Ляпкало зі своїм сином Глібом
«Ніхто не вірив у війну»
«На лівому березі міста вже були бої, а на нашому — були тільки відгуки, — пригадує Юрій. — Але потім ми почали помічати, що люди тікають, збирають речі. З кожним днем, навіть з кожною годиною, ця канонада ставала все ближче й ближче, а подітися вже було нікуди, тому що про жодні евакуаційні заходи не йшло, ніхто нічого не знав. Після цього не стало води, зв’язку, газу, електрики. Почався кам’яний вік. Розпочалися погроми крамниць, люди тягли все. Ми мешкали на четвертому поверсі, але жодного разу не спускалися у підвал, не хотіли вмирати під землею».
У квартирі була мінусова температура. Їжу Юрій готував з сусідами у дворі на вогнищі.
«Коли ситуація сталася погіршуватися, а будинок від постійних сильних обстрілів буквально ходив ходуном, ми вирішили піти трішки далі, де було тихіше. Ми переїхали до моєї тітки, яка жила з бабусею, двоюрідним братом і моїм похресником», — розповідає Юрій.
«Походи за водою — як квиток в один кінець»
Весь цей час чоловік ходив на так зване полювання у пошуках їжі. Крім цього не було води, й доводилося йти до криниці, яка була десь за два кілометри у приватному секторі.
«Ходити за водою — це був квиток в один кінець, бо якось йшли, а навколо — лежали трупи цивільних, вони загинули під час обстрілу. І ти теж не розумієш — повернешся чи ні. Коли вже зовсім не було чого їсти, то їли голубів, збирали дощову воду», — додає Юрій.
Одного разу Юрій з двоюрідним братом пішли на ринок «Автостанція-2». Там усе, що можна було винести, люди вже винесли, але йому знайшли кілька яблук, пачку чаю, колготи для сина та вологі серветки. Їхні пошуки перервали двоє росіян.
«Граждане мародері, стройся!» — сказали вони і пустили автоматну чергу в повітря. Ми вишукувалися, і вони почали перевіряти документи, а в мене їх із собою не було, — каже Юрій. — Один з російських військових почав погрожувати розстрілом і пустив автоматну чергу біля моїх ніг. Потім поставили на коліна, обшукали, вдарили й після цього відпустили".
«Прип'ять — це квітуче місто, у порівнянні зі знищеним Маріуполем»
З часом їжі не стало ніде. Юрій побачив, що біля супермаркету «Метро» нібито стояли росіяни та видавали гуманітарку. Вирішили піти туди.
«Ми дійшли до „Метро“, побачили, як частина міста була знищена вщент, — пригадує чоловік. — Я колись був у Прип’яті, то це квітуче місто, у порівнянні зі знищеним Маріуполем. Там було просто жахіття: трупи ніхто не прибирав. У кожному дворі могили, дуже багато було розбитої військової техніки».
Того дня в «Метро» чоловікам гуманітарки не дали. Залишилися голодними. До квартири було довго повертатися, тому вирішили переночувати у комірці складських приміщень.
«Обстріли росіян — це страшне жахіття»
Юрій пригадує, як страшно було перебувати в місті. Там постійно працювала авіація росіян.
«Це було страхіття. Бомбили страшенно, причому, кидали бомби куди завгодно, були по житловому сектору, де не було жодного військового чи інфраструктурних об'єктів. От це було страшно», — каже Юрій.
Згодом чоловік почув про те, що з міста виїжджають автобуси до Таганрогу. Юрій з сином вирушили туди. Але перед цим як виїхати чоловік пройшов фільтрацію.
«На першому блокпості всіх чоловіків попросили вийти й вишикуватися. Кожного заводили у вагончик і проводили бесіду. Я ішов останнім, бо малий постійно вистрибував з автобуса і кричав «Тато, тато!»
Зрештою вони перевірили телефон, спитали, що за дитина зі мною. Потім їм не сподобалося, що мій телефон занадто чистий і почалися погрози. Зокрема, розстрілом. Побили й відпустили, — розповідає чоловік. — На митниці ми простояли всю ніч. Того, хто здавався підозрілим, окремо викликали на фільтрацію. Але все минулося, зрештою виїхали до Таганрогу, там за мною приїхали друзі та відвезли нас до Севастополя. І вже з Севастополя ми вихали до Чехії".
Маріуполь, весна 2022 року
