Автор: Ольга Москалюк
"Дуже відважний воїн", - так президент Володимир Зеленський охарактеризував морпіха Анатолія Лукьянова на позивний Сталкер з 37-ї окремої бригади морської піхоти. Згадав військового у своєму щоденному зверненні 10 серпня минулого року, відзначивши його успіхи під час служби в Донецькій області. За кілька місяців вже на Херсонському напрямку Анатолій був поранений. Проходив реабілітацію у рідній Одесі.
- Уламок залетів у праву ногу, а у ліву пішло по дотичній прямій, - розказує мені про поранення. - Ще в обличчя потрапило. Дістав нещодавно частинку зі щоки.
- Самостійно? Як?
- Натиснув, і він виліз.
- Чому лікарі не дістали до того?
- Сказали: "Пройде!" Воно певний час гноїлося. Я видавлював-видавлював і одного вечора "чпоньк" – уламок в долоні. Маленькій – лише шість міліметрів. Але все одно було неприємно.
- Як саме ви зазнали поранення?
- В ніч з третого на четверте грудня в Кринках мали завдання. Запливли не туди, куди треба. Трохи покружляли. Коли вже висаджувалися, я допоміг товаришу накинути на плечі рюкзак, чую – дзижчить. Кричу: "Пташка!". Хтось із хлопців у відповідь: "Наша!". Саме в цей момент - бабах! І у нас троє з чотирьох "затрьохсотились".
- Як вас евакуйовували?
- Спочатку доставили на точку евакуації, де надали першу медичну допомогу – затампонували, перев’язали. Потім відзвезли до Херсону. Тут переночували. На ранок відправили до Миколаєва, а далі – до Одеси.
- Це ж ваше рідне місто.
- Так. До мене приходили батьки, дружина, друзі. Сестра із племінницею були. Бідненька розплакалася, коли побачила мене. Але заспокоїлася і потім навіть гралася. Знаєте, ця підтримка рідних дуже допомагає та підбадьорює. Я за час реабілітації не падав духом саме завдяки дружині. Не дивлячись на те, що вона працює, щодня приходила, навідувала. Це дуже допомагає в такі моменти. Починаєш розуміти, заради чого варто жити, захищати свій дім та повернутися живим. Були різні думки, але після розмови з дружиною та дітьми одразу піднімається дух і зростає прагнення йти тільки вперед, щоб вигнати тих уй@бків з нашої землі та нашого дому.
- Якою була ситуація у Херсонській області на момент вашого поранення?
- Нормальними словами?
- Будь-якими. Можна матюкатися.
- П@здець!
- Це якщо коротко. А розлого?
- З евакуацією туго через періодичну відсутність човнів та й взагалі можливостей підійти до точки вивезення. Там беззупинні обстріли, дрони, КАБи. Зі мною в палаті був військовий, біля якого розірвалася така бомба й тепер у нього немає частини черепа. Він забуває, що говорить, повністю втратив слух на правому вусі. Ось мали йому в голову ставити пластину. Одразу попередили: в жодному разі не повертатися на фронт, бо один маленький вибух – і мізки одразу стануть кашею.
- Останнім часом росіяни дуже часто почали гатити саме КАБами, про які ви зараз згадали. Така нова тактика?
- Просто раніше вони були зосереджені на іншому напрямку. Потім з Бахмуту перевели сюди кілька батальйонів. Ці, вибачте, під@раси мали час укріпитися, усе обладнати, налагодити постачання. Але ж наші – молодці! Інтенсивно їх "шпатулять", зокрема дронами.
- Але, на жаль, сили не рівні.
- Чисельність у них більша.
- І озброєння.
- Ну, це таке. Озброєння і ми можемо дістати.
- Маємо ж проблеми із постачанням.
- На полі бою дістається просто (всміхається. – О.М.).
- Трофейне?
- Буває й таке. У мене якось теж був такий автомат.
- Де взяли?
- У Донецькій області. Ми з ротним ходили по позиціях неподалік населеного пункту. Правда, до того ми з хлопцями виходили туди без нього. Кажу їм: "Все, я пішов до під@рів пити каву!". Вони: "То пішли разом!". Поки йшли, я пару разів ледь не наступив на міну. Але то фігня! Підішли до їхнього бліндажу. Ця довбана американська граната з двома чеками – висмикуєш кільце, а потім ще треба скобу скинути. То поки я робив, чую – "шух-шух"! Я назад. Добре, що не кинув її, бо на той момент у наш бік полетіли черги з кількох кулеметів і автоматів. А у нас такої кількості зброї не було. Потім нам навздогін пішли міномети, й що хочеш. Ми вийшли, посиділи, дочекалися нашої артпідтримки. Вона тоді реально дуже добре спрацювала й прикрила наш відхід.
- Страшно в такі моменти?
- У такі моменти думаєш лише про одне: щоб дома все було добре, щоб тебе не привезли в труні, бо розумієш, як це буде для сім’ї. А так… Живемо один раз. Двом смертям не бувати, а одну не оминути. Якщо судилося загинути, то це може статися будь-де. Скільки було таких випадків, коли хлопці поверталися з гарячих точок і потрапляли у смертельні аварії чи помирали від чадного газу. Доля може усюди дістати.
- На фронті ймовірність вища.
- Так, більший відсоток. Але ж у кожного своя доля.
- Розкажіть якийсь цікавий випадок з війни.
- Якось одного разу уламок залетів мені в аптечку. Я влітку повернувся після весілля до Донецької області. Треба було йти на крайню позицію. Сказали: "Потрібна людина, яка може це зробити". Я сам зголосився. Пішов без рації, без нічого взагалі. Пройшовся нашими позиціями. Дійшов до крайньої. Поспілкувався з хлопцями на місці. Кажуть: "Ось там метрах в 300 - під@ри". Питаю, може піти - покошмарити їх? Відказують: "Не радимо". Коли назад поверталися, у нас була одна позиція – СП (спостережний пункт. – О.М.). Я тут посидів півтора дні. Але я був треба командиру на "Басейні" (так називалася наша позиція). То за мною особисто зампотех прийшов (посміхається. - О.М.). Ми з ним потрапили під обстріл. На третій прихід чую у себе "цок". Перевірив гідратор - не тече. Дивлюся - потрапило в аптечку. Добре, що була забита. Половину вмісту довелося викинути.
- Краще викинути вміст аптечки, аніж як мінімум дістати поранення.
- "Трьохсотитися" не прикольно. Невигідно для кишені (сміється. - О.М.).
- І для здоров’я теж.
- Здоров’я - то таке. Будь-яка травма заживає. Хіба тут питання, якими можуть бути наслідки.
- Вам лікарі розказали, які у вас можуть бути?
- Постійно крутитиме ноги на погоду. Досі маю больові відчуття при повороті ступні.
- Ходити боляче?
- Ходжу нормально, хоч і трохи шкутильгаю. Пробував бігати. Надовго не вистачило. Пів кварталу, і нога вже заболіла.
- Наскільки я знаю, це не перше ваше поранення за цю війну.
- Було в праву руку - ще якийсь ніби камінчик в районі ліктя лишився, також у лівий бік. Чи я везучий, чи що. У Бога, звичайно, не вірю. Так вважаю: у людини є або везіння, або вдача або доля.
- Звідки ці поранення?
- Бік - Донбас 2016 року, рука - теж там, але вже після початку повномасштабної.
- Що сталося?
- Також був якийсь обстріл. А я ж - любитель вилізти, подивитися, де воно стріляє, летить та бахкає. Мене ротний за це вже кілька разів сварив. Стримував мене. Я якось хотів сходити по свій рюкзак на місце впритул до під@рів. Перед тим були на виході. Нам треба було намацати, де вони сидять. Вийшло так, що я віддав товаришу-кулеметнику свій рюкзачок, який мені подарувала дружина. Ми дійшли до тих, скажімо м’яко, нелюдів. Трохи їх покошмарили гранатами, "одноразками". Коли відходили, кулеметник (а він же останній йде), забув рюкзак. Я вивів двох контужених. Потім ще одного, якому кілька разів прилетіло над головою й розірвалося. Почекав темряви, коли найкраще ходити. Ротний каже: "Ні! Що там такого цінного, що ти зібрався?". Відповідаю: "Мені його дружина подарувала!". Відчергував. Дочекався ранку. Тільки йти - знову ротний: "Назад! Заспокойся з тим рюкзаком. Може він вже замінований. Воно того не вартує". Просто коли ми туди йшли, бачили "двохсотих" хлопців-ЗСушників. Один лежав під деревом з відірваними ногами. Біля нього був автомат із підствольником. Була така спокуса його взяти. Але потім подумав: Не просто ж так там лежить і досі ніхто не взяв. Якраз може бути замінованим. Не ризикнув. Зате потім на інших позиціях й автомати, й рюкзаки брали. Ото було весело!
- Що найбільше вас вразило на цій війні? Який спогад найчастіше згадується?
- Міша (Шкіпер). Царство йому Небесне... Він мені був, як брат. І спину прикривав, і весь час ходили разом на завдання. Був зі мною і тоді, коли я зібрався на каву до під@рів. Він весь час усміхався, був постійно на позитиві. Це я йому такий позивний дав – так і залишився. Загинув, коли ми були на завданні. Йшов позаду мене. Двічі підірвався. Я його тягнув, тримав руки, тому що виривався і хотів зірвати пов’язку, яку наклали через те, що йому посікло обличчя та очі. Пах порвало. Одну ногу відірвало. Другу пошматувало. Певне, тому що у нас були такі стосунки, у мене не просто найчастіші спогади про нього, а навіть відчуття провини за те, що відбулося. Попереду йшли я й Антарес, а він – третій. Одна стежка. Ми пройшли нормально, а Міша підірвався. Ті міни, які ми бачили під час руху, позначали стрічкою. Як це все сталося - я досі не можу зрозуміти. Був вибух. Почув Мішин крик. Ми підбігаємо до нього, й буквально через дві секунди починається стрілковий бій. Походу під@ри сиділи близько. Бо, по-перше, дуже швидко відреагували. По-друге, ми чули їхнє перекрикування.
- Вони між собою спілкувалися? Чи вам щось кричали?
- І між собою, і нам.
- Що кричать в таких випадках?
- В основному, обзивають нас: "Пид@расы! Укропы! Зеленуха!". "Укропи" – це ще з 2016 року.
- До речі, у 2016-му ви були в АТО…
- Я тоді підписав контракт з 137-м окремим батальйоном морської піхоти, десантно-штурмовою ротою. Три роки працював на АГС – автоматичному гранатометі. Я з ним пробігав весь цей час. Знаю його від "а" до "я". Зберу-розберу із закритими очима. Були ми у таких населених пунктах, як Кам’янка, Новоселівка. Тут теж були веселі моменти. Відправили нас копати окопи для сусідніх позицій. Там – воронки від приходів, валялися нерозірвані снаряди з Градів, ВОГи. Хтось по рації передав: "Через річку сидить корегувальник, якого треба виманити". Я ж весь такий крутий – у білій майці, встаю у повний зріст і показую їм фак. Засікаємо час. Шість секунд – "дддззз, бах"! Як почали нас фігачити! Ми втрьох залізли у окопчик з каменями. Сидимо, сміємося й плачемо. Така була цікава реакція. Підбігає до нас старший позиції й питає: "Все нормально? Всі живі?""Так-так!" Він: "А чому ви смієтеся?". Кажу: "Автомати лишилися на вулиці" (всміхається. – О.М.). Він: "Та ви за своє життя хвилюйтеся, а не за автомати!"
- То ви ж несете за них відповідальність.
- Звичайно! Про@би автомат – стільки проблем буде! Простіше нирку продати, щоб потім його купити (посміхається. – О.М.).
Після цього моменту якраз була моя черга йти на позицію - спостережний пункт "кукушка". Ми почекали, поки стало тихіше. На той час зі мною служив мій земляк, якого називали Домовичком, тому що він схожий на циганча. Ми з ним пішли. Тільки зайшли, проходить хвилин п’ять-сім, знову починається обстріл. САУшка працювала, тому що камінь, який був позаду нас, рознесла на друзки. Його просто не стало! Ми примудрилися залізти у щілину, де один ледь би помістився. Ще й броніки зверху поставили. Вчасно сховалися. Коли вилізли - по прямій траєкторії була така п@здата вирва.
Ще пам’ятаю, як по нас на "кукушці" працював снайпер. Я переходив повз брустер. Чую по ньому - "тюнь"! О, по мені! Присів. Чекаю. Тільки вставати, знову те саме. Здогадався, що відбувається. У них на той момент була баба-снапер – така… що вам сказати. Так працювала: одного "затрьохсотить", далі другого, третього. Назбирає кількох, і потім "ток-ток-ток" - вбивала усіх. Її згодом, на щастя, кокнули.
- Скільки ви тоді прослужили? До закінчення контракту?
- У мене було два контракти. Загалом вийшло сім років. Я ж почав службу ще у 2012-му. Була перерва. Хотів спробувати себе у цивільному житті. Не вийшло (посміхається. - О.М.).
- Чому?
- Є таке поняття - адреналінова залежність. Вона проявляється з часом. Тобі не вистачає цих вибухів та стрілкотні. А вдома реально немає чим зайнятися. Там є! Коли почалася повномасштабна війна, пішов служити, не роздумуючи.
- Ви були в Одесі 24 лютого 2022-го?
- Так, на роботі. Тоді в Одесі бахнули нафтобазу. У нас аж двері в офісі відкрилися. Ми вчотирьох вийшли на вулицю. Двоє після першого бабаха забігли назад. А ми ще стояли, дивилися, куди, що летить. Потім пішли, зробили собі кавусю. Вийшли ще раз подивитися. Ось так почався ранок.
- Ви розуміли, що це - повномасштабний наступ?
- На той момент ні. Уже потім побачив у новинах, що обстрілюють великі міста.
- Що ви робили далі?
- Ще пару місяців попрацював та пішов до військкомату. По-перше, вже не цікаво було працювати. По-друге, усвідомлював, що хлопці, з якими ти роками служив, вже там, а ти ще ні. Сидіти вдома - це не по-чоловічому. Як багато моїх знайомих досі бояться вийти навіть до магазину. Я пішов добровільно. Ніхто мені повістку не вручав. Протягом двох днів з речами поїхав. Кілька місяців мене тримали у резервній роті. Я вже усіх там дістав! Казав: "Я прийшов, щоб сидіти тут?! Ганяти усяких аватарів?! Чи прийшов служити?". Щодня питав, коли приїдуть представники 99-ї, 100-ї, 101-ї бригад. Зрештою мене записали до 61-ї. Відправили на Херсонський напрямок. У нас спочатку були задачі охороняти периметр, СПшки, контролювати ситуацію. Через певний час нам дали пару днів на збори й відправили до Соледару. Там я дуже добре побігав під обстрілами із АГСом за спиною. Прикривали відхід наших хлопців, які знаходилися на околиці. Ми за день вистріляли два з половиною ящика ВОГів. До речі, дрони теж непогано вже літали. А ми не знали, де вони конкретно сидять. Нам сказали: "Ви крайні". Ми працювали на відстані кілометр-кілометр двісті. Постріляли. Попросили БК. Нам привезли ще пару ящиків. Тоді були у підвалі. Щось мені захотілося піти подивитися, що там є на околицях. Поруч усі будинки зруйновані. Дивлюся - наприкінці дороги стоїть такий червоний із розбитим парканом. Зайшов у двір. Валяються тубуси від Градів. Город, ніби, нормальний. Заходжу всередину - лежать спальники. Тобто вони там були. Тільки повертаю голову вбік - "тунц" й піднявся димок. А я без каски, броніка й автомата. Я звідти. Позаду супроводжує танчік. То я по руїнах добирався. Забігаю до підвалу, чую - "ду-дух"! О, вчасно прибіг (посміхається. - О.М.).
- Це зима минулого року?
- Так. Тоді у Соледарі багато людей загинуло. Наприклад, з нашого батальйону вийшла десь одна третя.
- Як ви звідти виходили?
- Вночі під обстрілами. Нас спочатку відправили до підвалу колишньої лікарні. Не могли рухатися далі, бо вони гатили з танків та артою єдиний міст, яким можна було вийти. Потім начальник розвідки попросив нашого старшину на допомогу з пораненими. Ми пішли. Пацани вперед. Там був підбитий бульдозер. Я перебігав з одного кута в інший, і в цей час прилітає. На мене посипалася земля. Перебіг дорогу, а там лежать ящики з гранами, РПГ, зарядами до них. Думаю: Оце вдале місце (посміхається. - О.М.). Ми тоді допомогли хлопцям - вивезли. Машину евакуації "зняли" з РПГ. Врізалися в дерево. Усіх витягли. Йдемо. По нам почала працювати арта. Дійшли до якоїсь типу автостоянки з гаражами. Розмістилися з двох сторін будівлі. Дорога чиста. І тут у наш бік починається стрілкотня з автоматів, кулеметів з трьох напрямків. Ми, притискаючись до паркану, трохи відійшли назад. Знову почала працювати арта. Гарно тоді побігали. Зрештою знайшли п’ятиповерхову будівлю, яка на диво майже не постраждала. Забігли. Пробули тут певний час, бо не могли вийти: тільки збираємося - снайпер стріляє в двері. Потім нас все ж змогли звідти вивести. Звичайно, по темряві. Приїхала машина. Ми швидко вибігли. Спочатку евакуйовували хворого. А потім дали команду виїжджати усім разом. Поїхали до лікарні, де у нас був штаб. Старшина повідомив, що маємо відправитися ще в один будинок, де стоїть АГС. Треба посидіти. За необхідності - попрацювати. Приїхали. Із вцілілого в будівлі - перший поверх і підвал. Все! Ми пробули там три дні. Зрештою, кажуть нам по рації: "Хлопці, треба йти, бо під@ри лізуть дуже сильно". А куди?! Який напрямок?! Нас же завезли по темряві. Як почали пояснювати: ліворуч-праворуч-ліворуч-праворуч. Добре, так і зробимо (посміхається. - О.М.). Пішли. Забрали АГС, пару "мушель". Єдине - залишили ящик з ВОГами. Вибігли на дорогу. Побули мішенню. Постояли під деревами. Усюди "бах-бах-бах"! Лише думаєш: прилетить - не прилетить. Виявилося, не туди вийшли. Але нас знайшла машина, яку відправили за нами. Знову вивезли в лікарню-штаб. А через день ми дізналися, що у тій будівлі, де ми були, вже сидять під@ри. Треба було вже остаточно виходити із Соледару. Нас відправили до Краматорська. Пробули там пару днів. Враховуючи, що бригада, як я сказав, понесли дуже великі втрати, старшина запропонував перейти до 37-ї, яка якраз створювалася. У березні я вже був тут.
- 10 серпня 2023 року президент Володимир Зеленський згадав вас у своєму щоденному зверненні. Назвав відважним воїном. Відзначив вас за події в Урожайному Донецької області. Розкажіть, що там було?
- Це якраз той випадок, про який я вам розказував на початку - коли сказав, що йду пити каву до під@рів. Ми після того згаданого походу пішли із командиром роти. Він, як завжди, попереду. Далі я, а за мною - Міша й Саня Тайфун (він, до речі, на протезі, але воює). Ми тоді до кожного бліндажа закидали гранати. Була така цікава ситуація: смикаю кільце, а воно не висмикується, "вусики" розтиснув - все одно! Що таке?! Давай її крутити. Все закінчилося тим, що "вусики" залишилися в гранаті, а кільце само по собі у мене розтиснулося. Ротний каже: "Викинь її та візьми іншу". Так і продовжили. Нам була поставлена задача пройти більше половини посадки. Але ми прочесали її повністю до кінця. До наступної був такий розрив. Ми там посиділи в очікуванні, що нам скаже "пташка" - чи є хтось на початку наступної посадки. Наче, немає. Пішли. Спочатку ротний. Я - за ним. Там була під@рська позиція, яку наші раніше дуже довго "накривали".
Перед тим теж закинули гранату в бліндаж. Потім ще одну. Почекали - нікого. Зайшли. Посередині - величезний стіл. На ньому - сухпайки, провізія і дуже цікавий ножик, з яким я тепер ходжу (всміхається. - О.М.), висить у мене на броніку. З цієї позиції ми пішли ще далі. Нормально так перевиконали норму. Під@ри на той момент вийшли дорогою ліворуч. Їх витиснули з тих посадок біля Урожайного.
- І президенту про це доповіли. Як ви дізналися, що він вас згадав?
- Ми приїхали з "роботи". Мені кажуть: "Що ти, президентський?" (посміхається. - О.М.). А я не розумію, що відбувається! Питаю, чого це раптом?! То мені показали уривок відео. Кажу: "Нічого собі" (сміється. - О.М.). Потім вже побачив повне на п’ять хвилин, де багатьох згадує.
- Так, говорив, що ми вами усіма пишаємося. Справді, так і є. І дякуємо вам за вашу роботу!
- Дякую!
- Що робитимете далі?
- Подовжуватиму службу.
- Повертаєтеся?
- Звичайно! Хіба маю вибір?! У мене є сім’я, яку треба захищати. Я не хочу, щоб під@ри зайшли в Одесу. Я краще їх на нинішній лінії фронту відсікатиму, аніж тут. Тому продовжуватиму воювати до того часу, поки мене сильно не "затрьохсотить", чи поки не "зіграю у ящик"…
- Давайте краще оберемо інший варіант: поки ми не переможемо.
- Справді, це найкращий варіант!
P.S.: Для ефективнішого виконання завдань вночі бійці підрозділу Анатолія потребують вашої допомоги у придбанні засобів тепловізійного та нічного бачення.
Посилання на банку:
https://send.monobank.ua/jar/AN5RmSH7m7
Номер картки банки: 5375 4112 1325 6303 Джерело: https://censor.net/ua/r3483949
