На угоди з совістю не йду, тому кожні шість років стаю на захист країни

Источник:  vchasnoua.com  /  19:26, 6 Июля 2022

Роман Балабойко з Донеччини ніколи не хотів бути військовим, але так склалася його доля, що він вже вдруге бере зброю до рук та боронить Україну. Як талановитий гуманітарій з Донеччини виборює Схід України

Фестиваль на горі Карачун «Донеччина зустрічає своїх захисників» до Дня визволення Слов'янська та Краматорська, кав’ярня та Центр для сімей ветеранів АТО «Поруч» у Краматорську, ветеранський форум — це лише частина проєктів, в яких брав участь ветеран АТО, творча людина Роман Балабойко. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення він мріяв про власний патріотичний проєкт за участю молоді східного регіону, але росія вдруге втрутилася у його життя.

Він щойно повернувся з лінії фронту на декілька днів відпочинку: є втома, є біль в очах, але є й шалене прагнення перемоги України. У розмові з нами Роман зізнається, що він — творча, мирна людина. Музейник й письменник, ніяк не воїн. Однак уже вдруге добровольцем пішов на війну захищати свій дім, бо йому це болить найдужче.

Вже під час війни у 2015 році, після тривалої перерви у творчості, Роман знову почав писати вірші. Зізнається, що найперший вірш, написаний у воєнні будні, не пам’ятає. Однак найбільше його мотивує до творчості природа Сходу України, тому що такої немає більше ніде, окрім як на Донбасі.

Натхнення повертається до нього й зараз, коли письменник-прикордонник, наприклад, знаходиться на чергуванні на лінії зіткнення. Саме тут, на «нулі» гостро відчуваєш тишу та спокій природи, приходять філософські думки та народжуються вірші.

Роман Балабойко родом із Луганщини, Краснодону (нині — Сорокіного), і раніше жив за 16 кілометрів від кордону з росією. Рідний дім, каже, втратив ще 3 листопада 2014, коли востаннє там був. Після того довелося переїжджати у Дружківку на Донеччині, яка й стала рідним краєм.

Вірші, проза та відеовірші Романа Балабойко https://www.facebook.com/Romiopoems/

«Якби не війна — ніколи в житті, мабуть, не пішов би служити»

«Пам’ятаю, ми приїхали в учебку, у Васильків, у 2015, і наступного дня я написав цей вірш. Навряд це так подіяла війна, що я повернувся до творчості. Бо я взагалі не військова людина, ніколи себе не асоціював зі Збройними силами чи іншими воєнними структурами. Я клятий філолог, гуманітарій, мені не цікава ні зброя, ні техніка — хоч я в ній і розбираюсь. І якби не війна — ніколи в житті, мабуть, не пішов би служити. Але доля-злодійка, бо мені вже втретє доводиться йти в армію й брати до рук зброю», — каже Роман.

Вперше він пройшов строкову службу у 2008, потім пішов добровольцем у 2015-му. Згадує, що тоді на Луганщині у його рідному місті не було багато бажаючих захищати країну, а місцеве населення взагалі не розуміло, що відбувається.

«Нас аж троє чоловіків із міста тоді поїхало, — згадує Роман. — Пам’ятаю, ми тоді їхали з Дружківки у Костянтинівку в військкомат (нас усіх везли спільно), і біля воріт військового комісаріату нас зустрів натовп жіночок, щось типу “Женщины Донбасса за мир”. В руках плакати, вони щось гомонять, товчуться. Ми машиною під’їхали, повилазили з неї, щоб пройти через калитку на територію військкомату. І вони нам услід: “Хлопчики, куди ж ви йдете по нас стрілять!? Ми ж за мір“. І вони нам такий коридор ганьби влаштували, ми ледь протиснулися. І от тепер знову війна, вже у 2022-му».

У 2015-му він пішов через надмірне почуття справедливості воювати. А у цьому році каже його вмотивувало те, що не зміг би сидіти вдома з думкою, що у нього є хоч мінімальний бойовий досвід, а молоді хлопці, які й цього не мають, йдуть на війну.

«Для мене навіть думки про це були неприйнятні. І особисто перед собою у мене вибору не було. Точніше був, але на угоди з совістю я не піду. Тому виходить так, що кожні шість років я стаю на захист країни», — каже Роман Балабойко.

24 лютого 2022 року він прокинувся пів на п’яту ранку, бо почув вибух. Це прилетіла ракета по аеродрому в Краматорську. Зіскочив з ліжка і подумав: «Усе, почалася справжня війна».

Цей ранок минув за новинами, а вже за кілька годин Роман із племінником, також ветераном війни, поїхали до військкомату. Племінника забрали ще 24 лютого, а Роман пішов у прикордонний загін наступного дня, 25 лютого.

«Коли я прибув у підрозділ, в перші дні це була така посилена служба. Всі нібито зберігали спокій, метушні не було, але всі нервували, оскільки ніхто не знав, що нас чекає. Це були й ракетні удари по всій території України, заходила техніка. Думаю, у всіх в головах була невелика розгубленість. Але й командування було професійне, тому за кілька днів все налагодилося. Ми звиклись, що триває війна і все зовсім по-іншому. А коли поїхали у перше відрядження — побачили на власні очі, наскільки сильно окупанти хочуть нашої землі», - розповідає Роман Балабойко.

«Невже цій країні потрібен був настільки болісний струс, щоби усвідомити саму себе?»

Роман розповідає, що в перші бойові виїзди намагався всіляко підтримати хлопців без досвіду. І додає: більшість із них, навіть недосвідчені, з перших боїв почали себе поводити як герої.

«Можна десять разів готуватися до бойових дій, але коли ситуація відбувається насправді, то дієш, багато не думаючи. Тому в перші дні ми максимально допомагали, підказували хлопцям, що і як робити, а що краще не робити. Щоправда, в їх завдання не входили завдання зачистки села чи утримання його кілька днів, коли ворог знає про твої позиції. Коли треба просто вкопуватись і триматися, щоб рашисти не пройшли далі… Невелика кількість людей мала саме бойовий досвід. Але молоді хлопці, яким трохи за 20, показали себе просто відмінно. Ніхто не знітився, усі гідно трималися як для людей, які побували в бойовому пеклі. Коли вороги на відстані не стрілецької зброї, а всього за 15-20 метрів від вас. На жаль, помирають не тільки окупанти. Різниця в тому, що їх ми знищуємо, а наші люди гинуть. З моєї групи вже були загиблі побратими… Найтяжче — втрачати їх. Коли не всі повертаються», — тихо резюмує прикордонник.

Роман пригадує: «необстріляні» хлопці в бою поводили себе настільки мужньо, що це викликало гордість за них: «Був хлопець, з яким ми опинилися разом за 20 метрів від танку. Ми на той момент відходили з села й намагалися вистріляти все, щоб нанести максимальної шкоди ворогу й техніці. І він розкрився в бою, хоч до того був зовсім тихим! Ми з ним сиділи попід дорогою, в кущах, і окупанти прорвалися на нашу територію. Кулеметом вони прочісували всю площу, не можна було й голови підняти. І раптом він хапає зброю, РПГ протитанкову, і під цим шквалом куль стріляє в танк! Він дивом вижив, дивом. Це був дуже відчайдушний вчинок. І тоді наша група відійшла без втрат».

Військовий зауважує, що за день окупанти стріляють з військової техніки у кілька разів частіше, ніж українці. Різниця в тому, що вони не бояться розтрощити усе, що можуть. Натомість наші війська максимально намагаються вберегти й людські життя, й інфраструктуру — у росіян БК банально більше, наша ж артилерія економить набої.

«Фішка росіян у тому, що їх одразу дуже багато. І техніки, й людей. Я не знаю, які в них втрати, але рашистів ми поклали немало. У нас був випадок, коли росіяни намагалися прорватися в село. І спочатку йшла піхота, а потім уже їхав БТР. Позаду за людьми. Так не робиться, їх просто пустили на убій», — каже Роман Балабойко. Ветеран розповідає: попри те, що до рашистів їхні ж командири ставляться як до нелюдей, усі українці розуміють: далі пускати їх не можна.

«Коли розумієш, скільки біди вони вже наробили, то немає якихось почуттів. Є чітка думка, що їх треба зупинити, бо куди б вони не прийшли — буде ще гірше. Порівняти навіть те, як в одному місті стояли ми — були й вітрини, й магазини цілі, і ятки — все в тому стані, в який можна заїхати і далі торгувати чи й жити. А тільки зайшли туди рашисти — все розбите, розграбоване, просто знищене. Після них, як від сарани, нічого не лишається. Люди так не роблять, при тому дехто хто з них — місцевий, з Донеччини. З нашої області й навіть наших міст», — каже прикордонник.

«Ще до війни було враження, що ми були підпільними українцями»

В розмові Роман зізнається: те, що на українців чекає війна з росією, він зрозумів ще у 2005 році.

«Живучи у прикордонному місті, за 16 кілометрів від кордону, мій шкільний друг і я були єдиними у класі проукраїнськими. У четвер у нас був день української мови, ми намагалися спілкуватися між собою рідною мовою. Звісно, не в межах шкільної програми, а на перервах (викладання було лише російською). І я, тоді ще, бачив різко негативну реакцію людей на українську мову. І до мене тоді дійшло: якщо наша держава нічого не зробить, щоб повернути цих людей до України, то зіткнення з росією буде неминуче. Ще тоді я помітив, що росіяни досить зверхньо ставилися до українців, навіть у маленьких містах. Тому оце ставлення “імперське”, дані з історії, які я читав, показали, наскільки ми різні. Було таке враження, ніби ми — якісь підпільні українці. Тоді для мене стало зрозуміло, що з таким ставленням мир неможливий. росіяни сприймають українців лише як молодших, нерозумних братів, для них ми “хохли”, “шароварники”, “салоїди”, завжди готові випити горілочки й станцювати гопака. Так вони нас сприймають. Але, впевнений, вони вже пересвідчилися, що ми можемо не тільки гопачка танцювати», — каже Роман Балабойко.

Водночас на питання, що робити з проросійськими громадянами України після перемоги, Роман рішуче відповідає: «Нічого».

«Ідеального суспільства не існує, завжди є 5-7% тих, хто мріятиме про совкові часи й чекатиме якогось міфічного визволення. Важливіше — що решта населення буде проукраїнська, йтиме на все заради волі Україні. Тим паче ті люди, які залишаться після перемоги з росією в голові, не здатні на жодні рішучі дії. Усі, хто були на щось здатні, уже зараз воюють проти нас. І так, мабуть, було завжди, не тільки в наш час», — каже прикордонник.

Роман Балабойко з друзями/ фото з особистого архіву

Роман Балабойко з друзями/ фото з особистого архіву

«Московитським виродкам потрібні не тільки наші міста та ресурси, а ще й культура, традиції, мистецтво. Бо свого вони не мають, тому страшенно комплексують з цього приводу»

Луганчанин та з 2014 року вже й донеччанин Роман Балабойко розповідає, що до популярного й сьогодні мовного питання має власну позицію. І базується вона на тому, що допоки ми маємо власну мову, її потрібно знати.

«У нас є гарна українська мова, то чому б нею не користуватися? Я не засуджую російськомовних людей, бо в когось є справа звички. Навіть хлопці з мого підрозділу так кажуть: “після перемоги повністю перейдемо на російську мову!” А я запитую: чому б не почати цей мовний перехід зараз? І так потихеньку у свою мовну “секту” людей затягую. Тим паче ми не сміємося над якимись помилками, допомагаємо у спілкуванні, підтримуємо це бажання спілкуватися українською. Тому мова має значення, тим паче мова — не тільки засіб спілкування, а й носій культури, ідентифікатор. Важливо переходити на українську, хто досі цього не зробив, і позбуватися радянської літературної окупаційної спадщини, змінювати навчальні програми. Тому що московитів ми точно виженемо за наші кордони, але як далі з ними жити — не знаю. І мова в цьому питанні теж відіграє важливе значення», наголошує Роман.

Відеовірш українською мовою від Романа Балабойка, 2021 рік

https://www.facebook.com/watch/?v=846635599546849

У завершенні нашої розмови Роман додає: цього разу наші захисники остаточно видавлять російську погань з України, оскільки війна 2022 року зовсім не схожа на попередній «сценарій».

«Я впевнений, що ми дотиснемо до перемоги, бо в нас іншого вибору немає. Вже надто багато втрат, занадто багато жертв. Те, що було у 14-15, суспільство сприймало як “жахливо”. Можливо, тоді ми були готові домовлятися, відмовлятися від чогось, аби припинити ці смерті. Люди були готові пожертвувати чимось. А зараз кількість жертв, насамперед цивільних, досягла такої критичної точки, що суспільство змирилося. Уже треба до останнього тиснути й перемагати. Бо якщо ми зараз відступимося, нас не зрозуміють ні минулі покоління, ні майбутні, ні наші загиблі побратими, ні тисячі загиблих цивільних. Нам просто треба дотиснути москалів», — каже Роман Балабойко.

Наверх