Олена Бондаренко щодня вчить та спілкується з учнями, котрі продовжують навчання дистанційно навіть з окупованого селища. Більшість з них змушені ходити й до школи, яку загарбники перетворили на машину пропаганди та залякування.
Моє — це тільки діти
Пані Олена вже 23 роки викладає українську мову та літературу у ліцеї №1 селища Біловодськ Старобільського району на Луганщині. Після повномасштабного вторгнення жінка ще пів року була змушена залишатися в окупації — виїхати в бік вільної частини України можна було тільки за гроші. Їх в родині не було — вчителька відмовилася співпрацювати з окупаційною владою, а заробітну плату від України не виплачували через зраду чиновників місцевої влади.
— Без школи мене не існує. Як то кажуть, вийшла зі школи й зайшла в школу. Після закінчення 11 класів працювала у рідній школі в селі Євсух старшою вожатою, вчилася заочно в Луганському педуніверситету імені Шевченка. Який зараз чогось став… імені Пушкіна, — розповідає історію свого вчителювання пані Олена. — Певний час працювала вчителем початкових класів у селі Семикозівка, куди вийшла заміж. А з 2000 року викладала українську у середній школі Біловодська, яка зараз ліцей №1. Діти, яких я вчила, вже приводять своїх дітей… Це радісно, але водночас усвідомлюєш, що вже не такий молодий.
Педагогиня розповідає, що протягом роботи на ниві освіти її кілька разів запрошували й у місцеву владу, й директором пропонували. Тільки вона відмовлялася. Каже, змогла б, але — не її це.
— Діти — ось це моє! За ці роки переді мною за партами сиділи буквально усі молоді мешканці нашого селища. Я виховувала патріотів, — розповідає вчителька.
Вона згадує клас, де вона була керівничкою — у 2019 році замість класичного випускного вечора вирішила разом з батьками та дітьми поїхати на Закарпаття: жили три дні у Мукачеві, об’їздили 6 районів, діти були дуже вдячні.
— Деякі з тих моїх учнів зараз воюють. Дивлюся в Інстаграмі, щось пише, світлини ставить — значить, живий-здоровий, — каже пані Олена.
Урок по творчості Василя Симоненка скасовано — війна
Вісім років війни з росією у прикордонному районі Луганщини було відносно тихо. Пані Олена зізнається — біловодці молилися, щоб річка Сіверський Донець була непохитною перешкодою для військ окупантів. І багато хто тримав Україну ментально — школа проводила багато патріотичних заходів, підтримувала українську армію, вчила любити рідну землю.
— В мене 24 лютого 2022 року мав бути “відкритий” урок — з учнями 11 класу хотіла провести онлайн заняття за творчістю Василя Симоненка. А вранці дізналися, що війна. Звісно, урок не відбувся, — згадує пані Олена. — Педагогів одразу зібрали на нараду: мовляв, нічого не зміниш — прийшла росія, це назавжди, тож, треба пристосовуватися до реалій. З п’яти десятків педагогів не пішли на ту зрадницьку нараду тільки 16!
Фізично росіян в селі не було ще три тижні, але, як з’ясувалося, існували чіткі попередні домовленості. Деякі вчителі почали їздити до Луганська на наради, як вони казали — до “Міністерства”.
— В Станиці Луганській захоплювали територію, а у нас нікого не було, навіть армія не їхала повз нашого селища. Але окупація почалася майже одразу — місцева влада не виїхала: голова залишився у селищі, тому не зробив вчасно переведення навчального закладу. Потім постійно змінювалися бухгалтери, словом — нам, тим, хто залишався “у простої” і не пішов працювати за правилами окупантів, не платили жодної копійки до грудня 2022 року. А тим, хто погодився, стали платити вже росіяни, — пояснює пані Олена.
Залишатися в окупації було дуже складно, а поїхати нема за що. І якщо померти з голоду не дало власне господарство, то психологічно витримувати цю атмосферу було несилу.
— Маю й приклад, коли мій учень став зрадником. Він працював у поліції, а коли перейшов на бік ворога, зі мною вже не вітався — відвертався та переходив на інший бік вулиці, — каже вчителька. — Найстрашніше — це зрада колег. Молодий директор ліцею виїхав, а той, що був до нього — залишився. Сказав, що йому нема куди їхати. Зараз йому навіть підозру оголосили, але він каже, що то була його благородна місія — завершити ремонт. Завершував вже зі “смотрящіми” з якихось умовних новосибірськів. Правда, не довго тривала його “місія” — незабаром його “підсиділа” інша вчителька, тепер вона директорка. Отакі владні перегони…
Катування блюзнірством
Пані Олена зі сльозами в голосі запитує: як можна переступити через совість та відверто брехати дітям! Їй тепер часто доводиться вислуховувати різні історії, які розповідають учні на уроках, де окрім тем шкільної програми вони діляться складним досвідом своїх уроків життя.
— Є ті, хто ледь не плаче — діти не можуть фізично витримувати це. Розповідають, що приїхали з росії вчителі, які слідкують за “порядком”. Тобто, щоб процес навчання відбувався згідно з російських програм. Діти та вчителі вже їздили до якихось самар чи саратових, на уроках їм розповідають про велику росію і вчать, що треба підкорюватися правилам країни, в якій тепер вони живуть. Але я не здивуюсь, що після звільнення всі ці колеги будуть стверджувати, що “нічого поганого не робили”, навчали літер чи цифр… Але те, чим зараз займаються вчителі на окупованих територіях — це відверта допомога окупантам з поневолення наших дітей.
Пані Олена впевнена, що таким вчителям-перевертням не місце в українській школі. Бо не можна багаторазово знущатися з дитячої психіки — спочатку педагоги прищеплювали любов до України, потім ті самі люди впроваджували концепції російської школи, а потім — знов почнуть славити Україну?
— Дитяча душа не витримає таке блюзнірство! Діти мають довіряти вчителю, а не спостерігати, як він змінює кольори в залежності від ситуації, — заявляє про свою принципову позицію пані Олена. — Як ми можемо розбудувати освіту з такими хамелеонами? Без пропаганди ніхто там не працює. Українських дітей змушують збирати гроші на подарунки військовим-окупантам! Психіка дітей не може таке переварювати без шкоди для здоров’я!
Ліцей у двох станах — онлайн і в окупації
Пані Олена виїхала, як тільки змогла. Каже, свекри віддали свої назбирані “гробові” для того, щоб вона разом з молодшою 19-річною донькою-студенткою вибралися з окупації. Старенькі сказали — життя важливіше, а як вже їх колись поховають, у цій ситуації — другорядне. Вони поїхали до Полтавської області, живуть у гуртожитку училища, де пані Олена тепер також викладає українську.
— А в Біловодську з 1 вересня запрацював ліцей в окупації. І ми відкрилися — в онлайн-форматі. Багато дітей змушені навчатися у дві зміни — зранку ходити до школи, після обіду — вмикатися через інтернет, — пояснює пані Олена. — Звісно, про це знають вчителі-зрадники. І вони не соромляться свідомо обмежувати можливість дітей навчатися за українською програмою — щоб діти не виходили на уроки, які ми проводимо суботами замість понеділків, зменшуючи навантаження, вони призначають різні виховні заходи, суботники, зустрічі. Кожну суботу — додають щось, щоб діти не встигали.
Вона каже, що діти, звісно, інколи хитрують, намагаючись залишитися вдома… Але відмовитися, наприклад, не ходити до школи, а навчатися дистанційно, у тих умовах майже неможливо — деякі батьки бояться, що їх покарають, хтось не вірить у повернення на Луганщині української влади, хтось відверто радіє “руському міру”.
Не дружи з тією “вишиванкою”
Пані Олена зізнається, що жити у селищі після появи там армії окупантів було страшно. Бо навіть на вулиці літні люди говорили сусідці, мовляв, чого це ти з нами не дружиш, а тільки з тією “вишиванкою”. Але вона змушувала себе не піддаватися паніці, і навіть спілкуватися з тими, хто прийшов до села зі зброєю.
— Спочатку росіян не було, до нас пригнали луганчан. Я запитувала — хлопці, ви ж з Луганська, чому ви проти нас? Ми ж мали разом боронити країну від чужих! А вони, наче по завченому — чому ви вірите в Україну, коли народилися в СРСР? Що ж ви, кажу, забрали у своїх дітей право зростати у вільній, заможній Україні? Мовчать… А один зізнався, що донька вчиться у Харкові. А як стало там небезпечно, то не до Луганська поїхала, а на захід України. Діти, виходить, розумні. А батьки — дурні…
Влітку до селища стало заїжджати все більше російських військових, а з вересня їх стали сотнями звозити щодня. У місцевих лікарнях вже не було місця цивільним — майже всі відділення були віддані для обслуговування поранених російських військових.
Олена Бондаренко з подругою, яка померла
— В мене справжнє горе. Цієї ночі у Біловодську померла подруга — вчителька історії. Від інсульту — не отримала вчасної медичної допомоги. Її батько вважав зрадниками всіх, хто виїхав. Вона мріяла дочекатися звільнення, і дуже шкодувала, що відповідальність за літнього родича не дозволила поїхати. Вони бідували, алевона відмовилася йти працювати до ліцею. Ми з нею часто спілкувалися, я скаржилася, що скучила за домом та близькими. А вона казала — все ж краще на волі, ніж вдома за таких умов…
Зараз на уроках у пані Олени дітки не тільки з Біловодська: дистанційно навчаються й з Луганська, де окупація триває вже понад дев’ять років. Бо діти бачать своє майбутнє з Україною, а вона, розмовляючи з ними на непрості теми на своїх заняттях, допомагає протриматися та не втрачати надії. І вірить, що вони з дітьми дочекаються перемоги.
