Міжнародна медична гуманітарна організація «Лікарі без кордонів» щодня евакуює людей Донеччини до безпечніших територій. Більшість із них — мають поранення різних ступенів, які вони отримали внаслідок російських обстрілів. Тому кожний пацієнт по-своєму особливий і кожна евакуація теж, яка може тривати тисячі кілометрів.
Міжнародна медична гуманітарна організація «Лікарі без кордонів» щодня евакуює людей Донеччини до безпечніших територій/ Фото: Олександр Глядєлов, MSF
Через бойові дії на фронті страждають цивільні люди, до домівок яких з кожним днем наближається війна. Багато людей не готові одразу виїжджати й лишаються жити під обстрілами. Часто вони зазнають поранень й, на жаль, подекуди смертельних.
Тих людей, яких можна врятувати, евакуюють волонтери й інші організації, які невпинно працюють на сході. Зокрема, рятує цивільних і організація «Лікарі без кордонів».
«Найчастіше зараз евакуюємо людей з Донецької області. Там завжди багато тих, хто потребує допомоги, це зокрема Покровськ, Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка і так далі», — розповідає журналістам «Вчасно» фельдшер «Лікарів без кордонів» Павло Білоцерківський.
Чоловік долучився до організації близько двох років тому, майже відразу, коли почалося повномасштабне вторгнення. Він прагнув потрапити до команди, яка допомагатиме людям.
«Побачив оголошення, що є така організація, написав своє резюме й чекав відповіді. Пройшло багато часу, я думав, що вже не потраплю в команду, але згодом мене запросили на співбесіду. Паралельно я ще працював на іншій роботі, — каже Павло. — Після цього мені зателефонували й запитали чи готовий я до виїзду. Здається, це була п’ятниця, а в понеділок вже треба було їхати на ротацію і я погодився. Поїхав на тиждень на Запорізький напрямок. Все пройшло добре, я зрозумів, що хотів в таку організацію допомагати людям».
Павло Білоцерківський розповідає, що «Лікарі без кордонів» нині мають кілька команд, які по виклику мчать на допомогу. Він з командою працює на Sprinter — великому автомобілі, де є чотири лежачих та чотири сидячих місця.
«Приїжджаємо в лікарню, оглядаємо стан пацієнтів, а потім евакуюємо куди треба. Це може бути Дніпро, Харків, Київ, Чернігів. Інколи проїжджаємо дуже великі відстані - це тисячу і більше кілометрів. Можемо бути цілий день в дорозі», — каже Павло.
За словами фельдшера, в дорозі теж необхідно надавати допомогу пацієнту. Це може бути крапельниця, перев’язка або просто зупинка, щоб подихати повітрям.
Фото: Олександр Глядєлов, MSF
Крім цього Павло розповідає, що в дорозі не рідко можуть траплятися супутні ситуації, які гальмують поїздку.
«Були й такі випадки, коли з пацієнтом їхали й натрапили на аварію. Було, що доїжджали до Слов’янська й сталося страшне ДТП, стан пацієнта у швидкій та час дозволяли, то ми зупинилися, аби надати допомогу і постраждалим від аварії. Особливо важко зимою з евакуацією або коли дощ, тоді ДТП трапляється часто», — розповідає фельдшер «Лікарів без кордону».
Гарячі точки й другий «день народження»
Час від часу команді «Лікарів без кордонів» доводиться евакуйовувати людей із гарячих точок, де не припиняються щоденні обстріли. Однак за словами Павла, Донецька область нині - це суцільна небезпека й прилетіти може будь-якої хвилини.
«Ми були в Лимані, Кураховому, коли можна було туди приїжджати. Також їздили за п’ять кілометрів від лінії фронту й намагалися швидко забирати людей. На щастя всіх доставили цілими й неушкодженими, — додає Павло. — На моїй практиці був такий випадок, як я нині вважаю другим днем народження. Щоправда, це сталося в Харкові, коли ми приїхали в лікарню й стався обстріл, метрів 50−70 від нас. Ми відразу виїхали з території лікарні, зупинилися і хто міг із людей, то приходили самі до нас, хто не міг, то поліція привозила. Тоді ми масово робили перев’язки, бо багато було осколкових поранень. Важких пацієнтів ми відвозили в лікарні».
За словами фельдшера, працювати із людьми, які отримали поранення нелегко. Особливо тоді коли їх необхідно евакуювати, а вони відмовляються. У такому разі Павло зазначає, що з людьми необхідно говорити, а не силоміць тягнути на евакуацію.
Фото: Олександр Глядєлов, MSF
«В основному — це пенсіонери відмовляються їхати, тому що бояться покинути дім і мають страх куди вони потраплять, — каже Павло. — Коли таке стається, то ти намагаєшся говорити із людиною, налаштувати її на краще, вмовляєш виїхати й пояснюєш чому це треба. І вона відчуває себе вже не так тривожно. З ними треба розмовляти, а не змушувати. Таке, щоб з нами не поїхали, випадків не було, всі виїжджали. Забирали й ніколи не залишали. Є також люди, в кого розвинулися психічні розлади через війну. З такими людьми ще тяжче, але намагаємося до кожного знайти підхід».
Люди, яких доводилося й доводиться евакуйовувати, за словами Павла, зазвичай мають осколкові поранення живота, рук, ніг. Однак є й ті, які потребують ампутацій.
«Був період з так званими турнікетними симптомами, коли турнікет не знімали шість, а то й 12 годин, після цього необхідно ампутувати кінцівку, — розповідає лікар. — Бувають сезонні хвороби, такі як запалення легень, тяжкі випадки відмороження тощо. Також ми возимо людей, наприклад із діалізом, на лікування. Ось з Дружківки у Краматорськ возимо, бо люди потребують лікування, а можливості самостійно доїхати у них немає. Тому ми їх забираємо, а потім розвозимо по домівках».
Фото: Олександр Глядєлов, MSF
«Не кожен зможе працювати так, бачачи важких пацієнтів»
Нині робота лікарів в період війни особливо важлива та подекуди небезпечна. Разом з цим професія може вражати моральний стан, адже щодня доводиться бачити людей, які постраждали від рук окупантів. Однак Павло запевняє, що з часом до такого адаптуєшся і всі навколишні фактори він намагається не сприймати близько.
«Також мені допомагає досвід, якого я набув у лікарні, де працював до війни. Було таке, що працюєш добу через добу, і ти з пацієнтом вже як рідний, а потім ти приходиш на зміну, а він помер. Було важко, ніяково, бо прив’язуєшся до людини, але з часом ти адаптуєшся до такого, — каже Павло. — Випадки бувають різні, наприклад, діти кинули своїх батьків у прифронтовій зоні, а ти думаєш, як так можна і буває накриває через це. Але все одно стараюся близько до серця не брати, бо в нашій професії так не можна. Не кожен зможе працювати так, бачачи важких пацієнтів. Попри те пекло, яке ти бачиш, намагаєшся налаштовуватися себе та людей на хороше, стараєшся говорити з людьми, приділяти їм час. Особливо дідусям та бабусям підіймати настрій, щоб вони хоч трішки посміхнулися і вже не так тяжко стає їм і тобі».
Фото: Олександр Глядєлов, MSF
