На початку повномасштабної війни у складі знімальної групи інформагентства Associated Press Василиса Степаненко опинилась в окупованому Маріуполі. Журналісти провели в Маріуполі двадцять днів. І щодня бачили дедалі страшніші картини — поранені діти, бомбардування пологового будинку, могили по всьому місту. В інтерв'ю «Урядовому кур'єру» Василиса розповіла про те, як потрапила на війну, як її змінив воєнний досвід і що хотіла б знімати після закінчення війни.
Василиса Степаненко/фото https://ijnet.org
На початку повномасштабної війни у складі знімальної групи інформаційного агентства Associated Press Василиса Степаненко разом з колегами Мстиславом Черновим та Євгеном Малолєткою робила фото- і відеоматеріали про ситуацію в місті. Вони були єдиними журналістами, які перебували в Маріуполі, й у своїх репортажах розповідали світові про жахіття війни.
За цю журналістську роботу агентство Associated Press було відзначено Пулітцерівською премією — однією з найпрестижніших нагород у галузі літератури, журналістики, музики і театру.
Крім того, нещодавно Василиса Степаненко стала лауреаткою американської премії Livingston Awards 2023 в номінації «Міжнародний репортаж».
Журі відзначило її репортажі, присвячені парамедику Юлії Паєвській із позивним «Тайра», та відеоматеріали під назвою «Рік війни», які викривають звірства російської армії проти мирного населення України.
В інтерв'ю «Урядовому кур'єру» Василиса Степаненко розповіла про те, як потрапила на війну, як її змінив воєнний досвід і що хотіла б знімати після закінчення війни.
— Василисо, така велика кількість міжнародних премій і нагород, які отримали ви і ваші колеги, напевне, багато до чого зобов’язує. Як оцінюєте ці досягнення, наскільки вони для вас важливі?
Справді, це дуже важливо і в особистісному плані, і в професійному. Але найголовніше те, що світ говорить про Україну і дізнається правду про війну, яку розв’язала проти нашої країни росія. Я розповідала світові про злочини російської федерації через окремі історії людей. Премію Livingston отримала за роботи про парамедика «Тайру», про масові захоронення в Ізюмі й тортури, яких зазнали жителі цього міста впродовж окупації. Під час нагородження, коли виступала перед величезною аудиторією, я розповідала про ситуацію в Херсоні, звідки нещодавно повернулася. Була в одному човні з волонтерами, які під обстрілами евакуйовували тварин із затоплених територій. Також повідала про особистий досвід, пережитий під час розслідування масових поховань в Ізюмі. Серед тих, хто там загинув, були й мої знайомі. Це не просто журналістський досвід, коли ти фіксуєш і відсторонено розслідуєш військові злочини, чого раніше ніколи не робив. Це ще й дуже важкі особисті випробування, коли доводиться самому проходити через війну, страждання і біль утрат. Для мене важливо, що цивілізований світ це побачив, почув і зрозумів. І не лише для того, щоб пам’ятати, а й щоб допомагати Україні в страшній війні.
Для мене як молодого журналіста це важливо ще й тому, що світове визнання дає більше можливостей говорити з міжнародною спільнотою. Тепер більше людей мене знають і довіряють моїм матеріалам. І, звісно, такі нагороди додають бажання далі професійно виконувати свою роботу, бо іноді після всього, що бачиш і чуєш, просто бракує сил, буває дуже важко. Але розумієш, що у всьому світі люди чекають на твій репортаж, знімки, і, відчуваючи цю відповідальність, ідеш далі доносити голос українців та їхній біль до всього світу.
— Як ви потрапили на війну? Чи готувалися до того, що доведеться знімати в умовах воєнного часу? Здається, на відділенні журналістики Державної академії культури, яку ви закінчили, цього не вчать.
Справді, на відділенні журналістики цього не вчили. Та й телевізійну журналістику я майже не вивчала. Як і всі, фотографувала і знімала короткі відео на телефон. Навіть коли почала працювати репортеркою у відділі новин медіагрупи «Об'єктив», концентрувалася більше на текстах. Світ візуальної журналістики для мене був майже закритий, я не думала, наскільки в сучасній журналістиці важлива саме фото- і відеофіксація. Зрозуміла це лише тоді, коли почала працювати в команді Associated Press із Мстиславом Черновим та Євгеном Малолєткою і потрапила з ними в зону бойових дій. Для мене це був абсолютно новий досвід. До цього ми працювали у Харкові й готували матеріали про те, як люди почуваються на тлі новин про можливу війну: готуються вони до війни чи ні. Я шукала цікаві історії і героїв для майбутніх матеріалів, а хлопці потім знімали. Але не думала, що самій доведеться знімати війну.
— Ви не вірили, що розпочнеться повномасштабна війна?
Ні, зовсім не вірила. Навіть коли ми знімали і готували матеріали про харківських тероборонівців — як вони проходять вишкіл і готуються до бойових дій, я й тоді не вірила, що насправді все так серйозно. Мені й зараз складно усвідомити, що в сучасному світі може відбуватися така кривава і жорстока війна. Це сталося, вже коли в Маріуполі наша знімальна група потрапила під перші обстріли і побачила жахіття війни. У місто ми приїхали за кілька годин до початку повномасштабного вторгнення. До цього працювали під Бахмутом, але вирішили, що їхатимемо в Маріуполь. Це було 23 лютого. А наступного дня ми побачили справжнє обличчя війни.
— Що ви тоді побачили в Маріуполі? Які настрої панували серед місцевого населення?
— У перші дні було дуже багато паніки, хоча потужних обстрілів міста ще не було. На той час мені здавалося, що навіть у Харкові чи Києві ситуація набагато складніша. У Маріуполі були великі черги по пальне, до магазинів. І деякі люди, з якими ми спілкувалися, говорили, що вже пережили перші обстріли, не бояться, далі все буде нормально. А хтось справді панікував: просто блукав вулицями і не знав, куди йому йти, що робити.
У нашому фільмі «20 днів у Маріуполі» є такий момент: перша жінка, яку зустрів Мстислав, плаче, буквально кричить і запитує: «Куди мені йти, що робити!?» Він каже: «Ідіть додому чи в укриття, почекайте, все буде нормально, по цивільних не стрілятимуть». Але буквально за годину почали обстрілювати житлові райони і будинки. Це в перші дні війни. А згодом ситуація стала тільки ускладнюватися: було дуже багато поранених, зокрема дітей. І коли вже почалися масовані обстріли міста, повністю пропав зв’язок, комунікації, вода, світло. Так розпочалося найстрашніше.
— Ви все це вирішили знімати?
— Так, ми все це знімали. Я вперше в житті потрапила в активну зону бойових дій, і це було дуже страшно. Пригадую перші вибухи, які назавжди мене змінили. Після цього ти вже ніколи не будеш таким, яким був до свого першого вибуху. Страшно було не лише за своє життя. Я боялася, що нам не вдасться надіслати фото- і відеоматеріали, і світ ніколи не дізнається, що тут відбувається. Я за це відповідала як відеопродюсерка. Моє головне завдання полягало в тому, щоб розробляти план дій нашої знімальної групи, шукати героїв, робити інтерв'ю, а потім редагувати відео й передавати це в редакцію. Іноді сама щось знімала на телефон, бо на той час не мала камери. Пригадую, як у лікарню привезли першу поранену дитину. На той момент я була сама, тому почала знімати. Це був дуже великий стрес. А ще страшно від невідомості, бо не розуміла, що буде далі…
Так ми провели в Маріуполі двадцять днів. І щодня бачили дедалі страшніші картини. Спочатку це поранені діти, потім бомбардування пологового будинку, де загинула вагітна жінка. І могили по всьому місту. Якось ми втратили зв’язок і декілька днів не могли скинути в редакцію відзняті матеріали. Розуміли: якщо не зможемо цього зробити, то наше перебування втрачає будь-який сенс. Можливо, ми просто загинемо тут, і все. Але потім пощастило знайти місце, де був зв’язок, і все-таки надіслали матеріали. Така боротьба була щодня: по-перше, щоб вижити, а по-друге, щоб усе передати в редакцію. Іноді в мене було відчуття, що не зможу тут вижити і що, напевно, ми не зможемо виїхати з Маріуполя. Місто вже було в оточенні, без світла, тепла, нормального зв’язку.
Ніколи не пробачимо смерті людей і дитячі страхи цієї війни. Звільнений Ізюм. Вересень 2022 року. Фото Василиси Степаненко
— Куди ви надсилали відзняті матеріали: у київський чи центральний офіс Associated Press? Як дізнавалися, що вони доходять до вашої аудиторії?
— Ми надсилали відзняті матеріали в наш лондонський офіс, де їх оперативно монтували і випускали. І коли з’являвся зв’язок, ми бачили, як наші фото і відео розходяться по всьому світу. В усіх новинах різними мовами люди почали говорити про Маріуполь, про те, що тут відбувається. Наприклад, ми розповідали про бомбардування пологового будинку, а в російських медіа почали писати, що ці журналісти роблять фейкові новини, в яких знімаються актриси. Тоді ми ще більше зрозуміли, наскільки важлива наша робота.
Пізніше дізналися, що в перші дні війни ми були єдиними журналістами, які працювали в Маріуполі, тому намагалися будь-що передавати свої матеріали. Іноді ставили поряд три телефони, ділили відео на десять частин і ось так по кілька секунд надсилали нашим редакторам, щоб передати хоча б частинку відзнятого. Це були невеличкі сюжети на кілька хвилин, але вони відразу ж розходились по світу.
Ніколи в житті не думала, що опинюся в такій ситуації. Іноді хотілося просто кричати: «Допоможіть, будь ласка, людям!», «Зробіть коридори для евакуації!», «Врятуйте людей!» Ситуація була дуже складна. Коли ненадовго з’являвся зв’язок, ми писали короткі есемески з такими повідомленнями і передавали їх у редакцію разом з відзнятими матеріалами. А загалом вивезли з Маріуполя тридцять годин відео, на основі якого пізніше зробили фільм «20 днів у Маріуполі».
— Як вам вдалося вибратися з оточеного міста і зберегти фото- й відеоархів?
— Ми розуміли, що це небезпечно. Коли з’явилася можливість для евакуації, виїхали з Маріуполя як звичайна цивільна родина. Звісно, сховали всі камери, жорсткі диски були в мене у всіх кишенях. Під час роботи в Маріуполі нас дуже підтримував поліцейський на ім'я Володимир: теж шукав інформацію, пізніше допоміг виїхати з міста. Він постійно повторював, що коли нас знайдуть і схоплять російські військові, то примусять сказати, що все у наших репортажах — неправда. І саме тому він допомагав нам безпечно виїхати й вивезти всі матеріали. За це ми йому дуже вдячні. Володимир також виїхав з окупованого Маріуполя і став одним з героїв нашого фільму «20 днів у Маріуполі». Він приходив на його прем'єру в Україні. Коли дивитиметеся цей фільм, зверніть увагу на Володимира: ви побачите, як він допомагав нам у роботі і наскільки переживав, щоб до світу дійшла ця інформація.
— Чи підтримуєте зв’язки з маріупольцями та героями ваших репортажів?
— Із «Тайрою» в Маріуполі ми не бачилися. Хотіли зустрітися, щоб зняти про неї репортаж, але вона постійно займалася пораненими, яких було багато. Проте за кілька днів до нашого від'їзду «Тайра» передала нам карту пам’яті зі своєї нагрудної камери, на яку записувала все, що бачила. Ми не знали, що було на тій карті, бо «Тайра» просто передала її нам і по рації попросила вивезти цей матеріал. Коли ми виїхали, її взяли в полон, а в нас залишилася її карта. Пам’ятаю, що кілька днів ми просто переглядали ті матеріали й були шоковані побаченим. Це сотні поранених, яких «Тайра» героїчно рятувала: і дорослих, і дітей, і цивільних, і військових, навіть російських військових. Там є її фраза: «Я медик, я рятую усіх».
На той момент вона вже була в полоні, а на російському телебаченні виходили сюжети, що вона нацистка, і тому подібне. Ми дуже довго працювали над тим матеріалом, спілкувалися з її рідними, друзями. Потім вийшов наш матеріал про «Тайру», який набув великого розголосу, а приблизно за два місяці її звільнили з полону. Це було щось неймовірне, якесь диво! Телефоном вона мені сказала, що наша інформаційна підтримка дуже їй допомогла. Тоді я ще раз відчула, що журналістика може рятувати людей.
«Тайра» також приходила на прем'єру нашого фільму. Знаю, що нині вона дуже багато їздить по світу, виступає в різних міжнародних організаціях і отримала премію від першої леді США. Вона несе у світ свою правду про війну, свою історію і той досвід, який їй довелося пережити і як медику, і як волонтерці. На жаль, багатьох людей, про яких ми робили свої репортажі, вже немає серед живих. Наприклад, 31-річної Ірини, яка загинула разом із своєю ненародженою дитинкою… Це дуже боляче.
— Чи хотіли б ви повернутися в Маріуполь після його визволення?
— Так, я дуже сумую за Маріуполем і дуже хочу туди поїхати. На жаль, майже немає інформації про те, що нині відбувається в цьому місті. Дуже шкода, що там немає міжнародних журналістів, які могли б розповісти про це. Боюся, коли визволять місто, ми дізнаємося страшну правду про життя в окупації і про величезну кількість загиблих людей. Таку правду ми вже бачили в місті Ізюм, про який я робила свої репортажі.
— Над якими проєктами ви зараз працюєте, які плани на майбутнє?
— Коли ми залишили Маріуполь і повернулися в Харків (це було у квітні 2022-го), в мене з’явилася камера, і я сама почала знімати репортажі для Associated Press. Тепер я офіційно працюю відеожурналістом цієї інформагенції Дуже подобається ця робота. Відеокамера — вкрай важливий інструмент журналістики. Намагаюся в кожному кадрі передати сенс, фрази, щоб донести до міжнародної спільноти правду про війну в Україні. Associated Press — це інформаційна агенція, тому ми готуємо новини з усіх регіонів України. Нещодавно повернулися з Херсона, де знімали про наших волонтерів і людей, що стали жертвами затоплення після підриву дамби на Каховській ГЕС. Це теж дуже важкі історії про те, як люди втрачають своїх близьких, тварин, житло. Про це треба розповідати світові.
Ми також працюємо над великим розслідуванням. А незабаром у кінотеатрах найбільших міст Сполучених Штатів Америки вийде в прокат наш документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Цьому також треба буде надавати увагу.
— Чи маєте плани для мирного часу?
— Дуже гарне запитання. Я постійно жартую, що після війни зніматиму про життя тварин. Для мене завжди були важливі соціальні теми, допомога людям, боротьба за їхні права. Під час війни дуже багато проблем, пов’язаних із порушенням фундаментальних прав людини, особливо дітей. І журналісти мусять це висвітлювати. Після війни цих проблем не стане менше. Особливо важлива для мене тема людей з інвалідністю, яку висвітлювала ще до війни. Дуже хочу, щоб люди з інвалідністю, наші захисники, мали більше можливостей в Україні, щоб для них створили сучасні реабілітаційні центри та умови для повноцінного життя. Сподіваюся, в мене буде можливість розповідати історії героїчних людей, щоб полегшити їхнє життя.
Віктор КОЗОРІЗ,«Урядовий кур'єр»
