Маріуполець Сергій Дубов служить у Державній прикордонній службі України з 2015 року. Тривалий час він працював на блокпостах на кордоні з так званою «днр». А з початком великої війни — вже боронив рідне місто. У боях втратив руку та одне око. Пройшов оборону Азовсталі, а звідти вийшов у полон. Про все — у матеріалі «Вечірнього Києва».
З Сергієм ми зустрічаємось на спортивній базі, де тренуються українські спортсмени. За останній час компанію їм склали 30 ветеранів російсько-української війни. Захисники готуються до участі у міжнародних змаганнях «United States Air Force Trials 2024» (міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі), що відбудуться в Лас-Вегасі.
Один із ветеранів — Сергій Дубов. На час запису розмови він готувався представляти Україну одразу у двох категоріях: веслуванні та велоспорті.
Зараз він активно тренується та зізнається, що ніколи б не подумав, що братиме участь в змаганнях світового масштабу. Насправді у минулому чоловіка мало що пов’язувало зі спортом. Він 12 років пропрацював на заводі «Азовсталь», а пізніше таксував.
До війни його життя в Маріуполі було спокійним. Сергій має дружину та трьох дітей (молодшому — 11 років). Саме через статус багатодітного батька, Дубова не хотіли брати до війська у 2015-ому році. Однак той все ж таки наполіг на своєму.
«Початок війни бачив на власні очі: як намагались знищити Маріуполь, як горіли на вулицях трамваї, тролейбуси. Паралельно із тим будинки цивільних та магазини грабували, а авто — «віджимали».
Після побаченого важко було залишитись осторонь та продовжувати жити своє спокійне життя. Тому у 2015-ому я вирішив йти на війну», — пригадує Сергій.
Дубова взяли до Державної прикордонної служби України. До 2017-го року працював на блокпостах у Маріуполі, а опісля — на контрольних пунктах в’їзду-виїзду в Новотроїцьку та поблизу Мар’їнки, що на кордоні з так званою «ДНР».
«Ми стояли прямо на „нулі“, наступний блокпост був уже ворожий. Нас часто обстрілювали з артилерії. Вдень стоїш, пропускаєш автобуси з людьми, а вночі по нас гатять», — згадує співрозмовник.
У 2021-ому році Сергій перевівся до Маріуполя, щоби бути ближче до родини. І саме тут він зустрів велику війну.
ПРАВЕ ОКО ВИТЕКЛО, А ЛІВУ РУКУ ВІДІРВАЛО
Від 24 лютого 2022 лютого Сергій з побратимами-прикордонниками та іншими бригадами відбивали навалу російських окупантів. Чоловік пригадує: зброї катастрофічно не вистачало.
Однак впродовж 86 днів бійці гарнізону «Маріуполь» все ж тримали оборону. Великої ціною вони відтягнули на себе сили росіян і дали змогу українській армії перегрупуватися та дочекатися отримання більшої кількості зброї від заходу.
В один з таких днів, 24 березня 2022 року, Дубов отримав важке поранення.
«Ми змінювали позиції, як почався артобстріл. Міна прилетіла якраз поблизу мене. Як наслідок: я втратив ліву руку, а уламки посікли очі. Праве око витекло, а у лівому — уламок пройшов через роговицю та застряг в сітківці», — говорить співрозмовник.
Тоді важко пораненого Сергія відвезли на завод Іліча, де тимчасово розгорнули шпиталь. Там прикордоннику обробили рани: руку зашили, на очі наклали бинтову пов’язку. За чотири дні його перевезли на Азовсталь у надії, що звідти Дубова гелікоптером евакуюють на підконтрольну Україні територію.
Однак не судилось, і він залишився на заводі, разом із нашими військовими аж до здачі в полон.
КІЛЬКА МІСЯЦІВ БАЧИВ ТІЛЬКИ ПІТЬМУ
«На Азовсталі я пропрацював 12 років. Знав чи не кожен закуток, швидко орієнтувався всередині. Але після поранення я нічого не бачив — 24/7 пітьма. Відчував себе сліпим кошеням, яке постійно за кимось ходило, перечіплялось.
Завод великий, там є кілька бункерів. Ми, десь до трьохсот важкопоранених військових, перебували в бункері під назвою «Залізяка». Щоби зрозуміти, де саме ми розташовані, просив хлопців мені описати маршрут до нас. Таким чином я з’ясував, що ми сиділи в бункері, який майже розташований під моїм робочим цехом. Ось така іронія долі.
Сергій розповідає про бої за Маріуполь. Фото: Олексій Самсонов
Пару разів його пробивали російські авіабомби. Так нам зруйнували «хірургію» та їдальню. Оскільки наша форма була в крові та бруді, одягнені ми були в робочі форми робітників, що знаходили на заводі», — згадує півтора місяця перебування на Азовсталі Сергій.
У травні за наказом вищого керівництва держави, українські захисники змушені були виходити з оточеного комбінату та здаватись в полон.
«Звичайно, ніхто не хотів здаватись у полон. Всі розуміли, що нас там чекає. Я тоді сидів і думав, що краще: смерть або полон…», — згадує співрозмовник.
«ОЛЕНІВСЬКА КОЛОНІЯ СЛАВИЛАСЬ ГИДОТНИМИ «ЩІ»
З 16-го по 20 травня російські окупанти проводили «евакуацію» наших бійців із заводу. Виснажені, з рюкзаками та кариматами вони групами виходили. Важкопоранених виносили на ношах та вели під руку. Одним з них був Сергій Дубов.
Сергій показує скрін з відео, де росіяни його оглядають перед тим, як взяти у полон. Фото: Олексій Самсонов
Після огляду, росіяни привезли воїнів ЗСУ в колонію в поселенні Оленівка, що на Донеччині. СІЗО невелике, і розраховане на 1800. Однак у той час кількість людей всередині нараховувалось чи не втричі більше.
«У перший день запустили в камери з ліжками. Видихнув, подумав, що наші з росіянами домовились про нормальні умови для полонених. Проте яке там. Зробили пару фото, типу ЗСУшники живуть в хороших камерах, а потім вигнали до холодних бараків. Там ми спали на бетоні. Прожити в Оленівці мені довелось 10 діб.
Їсти давали їсти «щі». Серед полонених був нацгвардієць, який раніше працював в цій колонії. Він розповідав, що СІЗО в Оленівці славилося цими «щі». До слова, супи були гидотними. Їли похапцем, оскільки на обід давали кілька хвилин», — задує полон Сергій.
Пораненому прикордоннику не надавали жодної медичної допомоги. Утім з часом важкого «трьохсотого» відправили в Донецьку міську лікарню.
«ЛІКАРЯМ ЗАБОРОНЯЛИ З НАМИ ГОВОРИТИ»
Донецька лікарня тільки звучить як медзакладах. По факту там не опікувались нашими пораненими. Ба більше, лікарям суворо забороняли спілкуватись з українськими військовополоненими та реагувати на їхні скарги.
«Мою ампутовану руку перев’язували один раз на п’ять діб. І робили це одним і тим же бинтом. Очі взагалі не перев’язували. У тій лікарні майже нічого не було з медикаментів.
У душ — раз в тиждень. У вбиральню — за дозволом. На коридорах чергували «лнрівці» та «днрівці». Катувань не було, але з нас глузували та морально тиснули. Не раз лунало: «України вже немає», «Львів віддали полякам», «Жінки й старики воюють» тощо.
Але ми в це не вірили та завжди прислухались до розмов росіян. Таким чином дізнались, що ворог відступив від Києва та Київщини», — описує життя в лікарні Сергій.
У лікарні прикордонник пробув місяць. Звідти військовополонених посадили з речами в автобус. У голові Дубова промайнула думка: «Повертають в СІЗО».
ПОВЕРНЕННЯ З ПОЛОНУ, СЛУЖБА ТА СПОРТ
Проїжджаючи контрольні пункти, нашим воїнам наказували опустити голову, аби ті не бачили куди їх везуть.
«Однак боковим зором побратими підгледіли що ми проїжджаємо. Я, який майже чотири місяці не бачив нічого, просив казати, які пункти перетинаємо. Вони переказували, і я вибудував у голові маршрут. Тоді припустив, що нас все ж таки везуть на обмін, бо рухались у бік Криму», — продовжує прикордонник.
Так і сталось. 29 червня 2022 року відбувся, на той час, найбільший обмін полоненими з початку повномасштабної війни. Українській стороні вдалось повернути додому 144 військових. З них — 95 захисників Азовсталі.
Сергію важко описати ті емоції полегшення та радості. Він урешті почув на іншому кінці слухавки голос дружини та дітей.
Ще кілька тижнів його ретельно обстежували лікарі. За місяці життя на Азовсталі та в полоні чоловік втратив майже 40 кілограмів.
Прикордонник показує, як його на візку везе лікар. Кадр зроблений після полону. Фото: Олексій Самсонов
«Я пережив багато операцій. Мої розірвані очі дивом не згнили. Праве око вже не функціонує, а в лівому — і досі є уламок, який небезпечно витягувати. У Латвії запротезували ліву руку. До того ж зробили операцію й на вухах», — перераховує операції чоловік.
Після відновлення Дубов повернувся на службу. Нині він працює на пункті пропуску на кордоні з Польщею. Паралельно із роботою, він почав займатись спортом: їздить на велосипеді та веслує.
«Мені довго не дозволяли взагалі нічим займатися. Пів року багато ходив, бо тільки це дозволяли. Лише на дев’ятий місяць, як вийшов з полону,
почав займатись адаптивними видами спорту. Спершу це був велоспорт, згодом — веслування на тренажері. Завдяки спорту я почуваюсь набагато краще», — говорить Сергій.
Згодом прикордоннику запропонували взяти участь у міжнародних спортивних змаганнях в паралімпійському стилі для ветеранів «United States Air Force Trials 2024». У березні цього року він представляв Україну одразу у двох категоріях: у веслуванні та велоспорті.
Сергій гідно виступив на змаганнях, і у результаті виборов аж три золотих медалі: за першість у своїх категоріях та окремо за витривалість у веслуванні.
«Багато приємних емоцій від участі в змаганнях. Ми (збірна від України, — ред.) вибороли понад 70 медалей, більшість з яких — золото. Не менш заряду бадьорості отримав і від самої далекої подорожі до США. Гуляли по Лас-Вегасу, а також побували в Лос-Анджелесі, побачили Голлівудські пагорби та пробіглись відомими пляжами у Санта-Моніці, де знімали культовий серіал «Рятівники Малібу», — ділиться враженнями Дубов.
Після приїзду до України прикордонник й надалі продовжуватиме поєднувати службу зі спортом. Каже, що найближчим часом бігатиме марафон на честь полеглого Героя, який організовують в Стрию на Львівщині…
