«В руках був лише статут підприємства»: як донецькі травматологи відродили обласну лікарню в Лимані. ВІДЕО

Источник:  vchasnoua.com  /  09:55, 22 Июня 2021

Вони обрали вільну Україну і у 2014 році виїхали з окупованого Донецька, щоб на новому місці облаштувати обласну травматологічну лікарню, рятувати людей та займатися науковою роботою

Невеличке місто Лиман серед хвойного лісу на Донеччині за 7 років стало центром травматології та ортопедії в східному регіоні. Сьогодні сюди їдуть за кваліфікованою медичною допомогою пацієнти не лише з Донеччини та Луганщини, а і з інших областей. Про те, з чого почалась ця історія, та як вона розвивалася, журналісти «Вчасно» дізналися під час бесіди з директором КНП «Обласна клінічна травматологічна лікарня» та НДІ травматології та ортопедії Донецького національного медуніверситету, заслуженим лікарем України, лауреатом державної премії, доктором медичних наук, професором Володимиром Климовицьким.

Його називають людиною-легендою, лікарем від Бога, видатним науковцем. На зустріч 69-річний керівник лікарні та наукового інституту прийшов з чергової операції, яка була вже другою у цей звичайний ранок. «Не розумію, звідки в нього стільки енергії!», — дивувався колега Володимира Гарійовича, який очікував його разом з нами біля кабінету. Коли шеф з'явився, лікар швидко вирішив з ним пару питань та теж побіг оперувати пацієнта. На день у цій клініці проводиться до 12 операцій, на місяць — приблизно 40, на рік — до 2000!

ІА «Вчасно»: У Донецької клінічної травматологічної лікарні велика історія, але в 2014 році все кардинально змінилося. Як Ви та інші медики реагували на події того часу?

— У зв'язку з високим травматизмом шахтарів Донбасу в 1953 році побудували і запустили нашу лікарню в Донецьку. Протягом ряду років це була найсильніша установа такого профілю на території колишнього Радянського Союзу. У 1956 році на базі лікарні відкрили науково-дослідний інститут травматології і ортопедії, який зараз є у складі Донецького національного медичного університету.

Взяття Криму мене дуже обурило, а потім і події в Донецьку затвердили мене в думці, що доброго не буде нічого. І я ухвалив рішення про те, що потрібно виїжджати.

У 2014 році в лікарні працювало 19 докторів медичних наук та 40 кандидатів медичних наук. Ми мали найкраще медичне обладнання в Україні і висококваліфікованих фахівців. А потім прийшла війна…

Коли все почалося, мій співробітник, який зараз є «міністром охорони здоров'я ДНР» сказав, що «наши русские братья нам помогут». Тоді я з трибуни йому відповів: «Кого ти називаєш братами?». Взяття Криму мене дуже обурило, а потім і події в Донецьку затвердили мене в думці, що доброго не буде нічого. І я ухвалив рішення про те, що потрібно виїжджати.

— Вас кликали до інших міст або країн, щоб там працювати?

— До інших країн людей мого віку не запрошують, адже там у 65 років лікарі вже закінчують працювати. Мене кликав до себе один з головних травматологів Москви, але я відповів йому, що це все одно що у 1941 році академіка Бурденка запросили б працювати до Німеччини. Це нереально, адже Росія воює з моєю країною. Я залишився тут і майже на порожньому місці ми зробили гарну клініку, де цікаво працювати.

Отримавши наказ про евакуацію Донецького медичного університету, в Лиман разом з ним переїхали науково-дослідний інститут травматології і ортопедії та обласна травматологічна лікарня.

— Як відреагував колектив на Ваше рішення переїхати на підконтрольну територію України та відновити медичну установу на новому місці?

— Одні погодилися беззастережно. Інші залишилися там, маючи особисті причини. Розумієте, різні причини у людей були — у когось батьки старенькі там, хтось просто не захотів. Наприклад, коли подзвонив одному своєму колезі, запрошуючи на роботу, вже бувши в Лимані, він мені відповів, що переїде, якщо там буде висіти російський прапор. А нам не потрібен цей прапор, нам потрібна Україна і тільки наш український прапор. З такою позицією і працюємо.

— З якими проблемами довелося зіткнутися на новому місці тоді у 2014 році?

— Довелося відновлювати все «з нуля». Я приїхав до Лимана, в руках у мене був лише статут підприємства. Довго шукали приміщення і знайшли його у залізничній лікарні Лимана. Дуже переживали — чи будуть у нас пацієнти. Залишивши все обладнання в Донецьку, всі сили направили на оснащення нашої установи.

На сьогодні ми технічно оснащені не гірше, ніж були в Донецьку, навіть в деяких питаннях краще.

Отримали підтримку від обласної держадміністрації. Також допомогли колеги з Харкова, Дніпра, Києва. На сьогодні ми технічно оснащені не гірше, ніж були в Донецьку, навіть в деяких питаннях краще. У мене в Донецьку був великий гарний кабінет, тут теж такий був, але я віддав його під кабінет комп'ютерної томографії, а сам розмістився у палаті — теж нормальне робоче місце. Головне — інше наші фахівці сьогодні роблять унікальні операції. Наразі у лікарні і в інституті за європейськими стандартами працює відділення мікрохірургії кисті, відділення кісткової патології, поєднаної травми, нейрохірургії, відділення дитячої травматології.

— До вас сьогодні приїжджають лікуватися люди з окупованої території нашого регіону?

— Так. Приймаємо пацієнтів з усіх регіонів України, в тому числі з непідконтрольних територій. Адже для нас це Україна.

— В чому унікальність ваших співробітників? За що найбільше їх цінуєте?

— По-перше, вони приїхали сюди на Донеччину — прифронтовий регіон. По-друге, всі розуміють, щоб працювати в Лимані, необхідно робити ті речі, які не роблять ніде. Необхідно освоювати спеціальність на дуже високому рівні. Тому вони постійно підвищують свою кваліфікацію не тільки в Україні, а й з-за кордоном. У нейрохірургії ми маємо унікальне обладнання, такого в країні всього три: у нас і у двох приватних клініках. Тому наших лікарів дуже цінують. Ми налаштовані на те, що в умовах роботи в маленькому місті у нас повинно бути все найкраще. Найкращі спеціалісти, найкраще обладнання, тоді до нас будуть їхати люди.

— Як вам вдається залучати молодь? Сьогодні у вашому медичному закладі працюють висококласні спеціалісти та багато інтернів.

— Розумієте, розвинута молодь добре розуміє, що саме в нашій клініці можна отримати гарну практику. Молодого медика не до всього допустять у великому місті, а у нас допускають. І ті, хто хоче дійсно чомусь навчитися, приходять до нас. І працюють, добре працюють.

— Про що Ви сьогодні мрієте? Які цілі ставите?

— Я хочу, щоб наша клініка стала найкращою в країні. Для цього необхідно приміщення та збільшити колектив. Я вважаю, що необхідно зупинити медичну реформу, яка знищує колективи. На сьогодні в клініці працює 350 співробітників, але 70 вже скоротили — це все результат так званої реформи.

Я дуже хочу, щоб мої фахівці працювали із задоволенням тут, і не поглядали на перспективу великих міст.

Звичайно, нам добре допомагає Донецька обладміністрація. Але дивує те, що найпотужніший медичний заклад переїхав і почав працювати практично на порожньому місці, і за цей час жоден міністр жодного разу не приїхав і не подивився — а що ж там робиться, як вони працюють, може якась допомога потрібна? Це ж не мегаполіс де всього достатньо, це маленьке місто на воюючій Донеччині. І для того, щоб триматися на плаву, необхідно докласти багато зусиль. Насамперед багато працювати, що ми і робимо щодня. Я дуже хочу, щоб мої фахівці працювали із задоволенням тут, і не поглядали на перспективу великих міст.

Наверх