Навіщо підприємці з Європи у 18–19 столітті приїжджали на територію сходу Україну? Чи вигідно їм було засновувати тут власні підприємства? Які умови праці були для робітників? Та яка загальна роль європейців у розвитку Донбасу та його промисловості? На ці та інші питання відповідає Східний Варіант разом із докторкою історичних наук Надією Теміровою
Чарльз Гаскойн, Джон Юз, Ернест Сольве, Едуард Босе, Рудольф Генефельд, Густав Гартман, Яків Нібур, Конрад Гампер. Можливо, ви чули прізвища декого з них. Але що пов’язує всіх цих людей? У 18–19 століттях на теренах сучасних Донеччини та Луганщини вони відкривали власні підприємства, що призводило до розвитку промисловості цих земель. Водночас всі вони були вихідцями з європейських країн. Попри намагання Радянського Союзу приписати собі зародження донбаської промисловості, українська історія пам’ятає імена тих, хто насправді зробив внесок у розвиток сходу України. Докладніше про це в матеріалі
Терени Донбасу — золота жила для європейців
Варто пояснити, чому європейців так тягнуло на терени сучасного Донбасу. Як Східний Варіант неодноразово вже розповідав, довгий час на територіях Донецької та Луганської областей не було стабільних поселень через загрозу ворожих нападів. Попри назву Дике поле, яка на довгий час закріпилася для степової частини України, тут завжди жили люди, які надалі склали основу для формування козацтва.
Поступово на цих територіях відкривався промисловий потенціал. Наприклад, в 17–18 століттях у містах Тор (сучасний Слов’янськ) та Бахмут відкривалися соляні заводи та шахти. А в 1721 році, як відомо, помічник губернатора Київської губернії Микита Вепрейський і комендант Бахмутської фортеці Семен Чирков узяли перші проби кам’яного вугілля на відстані 25–50 верств (приблизно 25–53 км) від Бахмута в урочищі Скелеватому, яке зараз є сучасним містом Торецьк. Це поклало початок розвитку вугільної промисловості регіону.
Уже тоді було відомо про природний потенціал цих земель. Але доволі довго його було складно реалізувати для тодішньої Російської імперії. Докторка історичних наук Надія Романівна Темірова розповідає, що це було неперспективно через брак двох важливих складових. По-перше, через відсутність робочої сили. Адже на заводах, фабриках та в шахтах мали працювати люди. Але за умов кріпацтва вільних рук не було. По-друге, не було сприятливих шляхів сполучення, зокрема залізниці, робота якої була вкрай необхідна для транспортування сировини та продукції.
«Після офіційного відмовлення від кріпацтва в Російській імперії селяни, які мали дуже мало землі, не могли прогодувати свої сім’ї. І тому вимушено йшли на такі нові підприємства. Зростаюча робоча сила стала одним з елементів, які приваблювали іноземців будувати тут власні підприємства. Якщо подивитися на біографії підприємців, які приїжджали на Донеччину та Луганщину, то побачимо, що вони вже відбулися в себе на Батьківщині, як підприємці. І передусім ними керував підприємницький азарт, інтерес та бажання збільшити прибутки. Наприклад, Джон Юз у Великій Британії або Густав Гартман у Німеччині — вони були досить відомими підприємцями в себе на Батьківщині, і бажали розширити сферу своєї діяльності», — розповідає Надія Романівна.
Але не лише зацікавленість керувала підприємцями у виборі Донбасу для своєї діяльності. Поруч із нею були такі переваги, як природні багатства регіону, вигідне географічне розташування з виходом до Азовського моря, а також дешева робоча сила (особливо, якщо порівнювати із західноєвропейськими країнами). Привабливим фактором були пільгові умови, які створювало імперське урядове керівництво.
«І як результат, прибутки іноземних підприємців на Донеччині та Луганщині на межі 19–20 століття у 3–4 рази перевищували аналогічні прибутки в західноєвропейських країнах. Тому ця справа була дуже вигідною, хоча вимагала великої кількості грошей, дослідництва, кваліфікаційних кадрів, великої кількості працівників. Росії теж це було вигідно. На той час в імперії практично не було досвіду організації великого підприємства, металургійного, хімічного чи машинобудівного. Це ж ще й нова справа, яка несла ризики, тому не всі були готові вкладати в це капітали», — каже докторка історичних наук.
Металургійний завод Новоросійської компанії з боку шахти «Заводська». Фото: radiosvoboda.org
Важливо зазначити, що разом із капіталом та досвідом іноземці привезли на Донбас і європейський досвід організації великого підприємства. На кінець 19 століття Донеччина та Луганщина були передусім аграрними регіонами. Іноземці ж привезли досвід формування саме індустріального сегмента.
«Вони почали будувати великі підприємства. І станом на кінець 19 століття в межах Донеччини та Луганщини було вже 12 металургійних підприємств, до того ж величезних. Звернімо увагу, що вони з’являлися дуже швидко. Буквально за 30 з невеличким років у донецько-луганських степах з’явилися величезні металургійні підприємства», — розповідає Надія Романівна.
Разом з організацією виробництва, європейці привезли інші стандарти організації повсякденного життя. Це входило в їхні інтереси, розповідає історикиня, щоб налагодити життя робітників, які ще вчора були селянами. Перші покоління робітників великих підприємств розглядали свою нову роботу, як тимчасову. Але європейським підприємцям потрібні були кадрові, постійні робітники, щоб забезпечити безперебійну роботу виробництва. Тому вони застосовували механізми заохочення та стимулювання робітників, щоб ті залишалися на підприємстві. І їм це вдавалося.
Щоб затримати робітників, необхідно було подбати про їхнє житло. Навколо виробничих підприємств почали будуватися робітничі селища, які згодом стали сучасними містами Донеччини та Луганщини. Доволі швидко такі робітничі селища набиралися жителями. Наприклад, у Костянтинівці на початку 20 століття проживало вже 29 тисяч мешканців, у Юзівці — 57 тисяч. Починала формуватися селищна й міська інфраструктура.
Содовий завод у Лисичанську, 1913 рік. Джерело: Вікіпедія
Робота на виробництві, яке було доволі травматичне та виснажливе, потягла за собою формування системи медичного обслуговування. Відкривалися лікарні та диспансери. У лікарні металургійного заводу Юзівки (сучасний Донецьк) на початку 20 століття з’явився перший у Російській імперії рентген-кабінет. Потреби розвитку промисловості призвели до розширення сфери освіти. Для дітей робітників відкривали школи, а також спеціалізовані освітні заклади для підготовки спеціалістів металургійної, гірничої та інших промисловостей.
Яскравим прикладом такої забудови для робітників є бельгійська спадщина в Лисичанську. Іноземні капіталісти вклалися в будівництво содового заводу, поруч із яким було побудовано ціле містечко з необхідною інфраструктурою: готель, дитяча лікарня, лікарня содового заводу, школи, адмінбудівлі, житлові багатоквартирні будинки для робітників, а також церква та ферма.
Надія Темірова каже, що ідеалізувати іноземних підприємців усе одно не потрібно. Попри таке облаштування життя робітників, умови праці були виснажливими, а оплата не дуже висока. Був довготривалий робочий день від 14 до 16 годин на добу в складних умовах.
Європейські підприємці на Донбасі: ким вони були?
Європейські підприємці та дослідники працювали на сучасних Луганщині та Донеччині вже наприкінці 18 століття. Важливу роль у побудові промисловості Луганська та сходу України зробив шотландський спеціаліст із виплавки чавуну та відливки гармат Чарльз (Карл) Ґаскойн. У 1794 році він провів дослідження східних земель України, щоб знайти місце для спорудження потужного металургійного підприємства, та почав проєктування заводу.
Чарльз (Карл) Ґаскойн. Джерело: Вікіпедія
Саме Луганський чавуноливарний завод став першим великим металургійним підприємством на території сходу України. Його почали будувати в 1796 році біля Кам’яного Броду, а запрацював він уже в 1799. Селище, яке утворилося довкола заводу, здобуло назву Луганський завод, або просто Луганське.
Щоб забезпечити завод вугіллям, побудували шахту глибиною 36 м біля селища Третя Рота (зараз — Лисичанськ). Це була перша шахта на Донбасі. Перше вугілля на ній добули в 1796 році. Вугілля доставляли з Лисичанського району водою Сіверського Донця. До речі, пошук і видобуток вугілля тут проводив англійський інженер Т. Ропер, а з 1797 року шахту очолив англієць А. Сміт.
Луганський паровозний завод був заснований у 1896 році німецьким промисловцем Густавом Гартманом під назвою Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана. Перший паровоз на заводі виготовили 29 травня 1900 року.
У 1869 році валійський інженер та підприємець Джон Юз прибув на Донбас та заснував «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництв». Навколо нього невдовзі розбудувалося селище, яке стали називати Юзівка (сучасний Донецьк).
«Новоросійське товариство (у 1869-1871) викупило в князя С. Кочубея концесії на будівництво металургійного заводу, спорудження якого розпочалося у верхів’ях річки Кальміус. 27 січня 1872 р. на підприємстві запрацювала перша домна. Паралельно — розгорталися роботи на Єлєновських рудниках і шахтах — “Центральній” та “Заводській”, працівниками яких ставали селяни. Саме в той час у побутовий вжиток населення почала входити назва території поселення — “Юзівка”, яка раз і назавжди закріпила в історії міста факт його неросійського коріння, а отже, й в історико-політичному сенсі — його неросійську ідентичність на початковому етапі існування міста Донецька», — писала кандидатка історичних наук Марія Кармазіна в статті «Політико-історична ідентичність Донецька».
Джон Юз. Джерело: Вікіпедія
Бахмутська повітова управа в 1896 році писала: «Юзівка — ні місто, ні посад, ні містечко, поселення не має ніяких громадських закладів і повністю підпорядковане своєму власнику, є поліцейський наглядач і 20 городових, утримання яких віднесено на рахунок заводу, а тому вся їхня службова діяльність спрямована на охорону інтересів заводу, а не мешканців».
Цю ж думку висловлює доктор історичних наук Ярослав Грицак. У статті «Історія двох міст: Львів і Донецьк у порівняльній перспективі» він пише, що міська інфраструктура розвивалася слабо.
«Показовим є той факт, що до самого падіння Російської імперії Юзівці так і не було надано офіційного статусу міста — формально вона залишалася селом. І справді, цей населений пункт важко було назвати містом, він нагадував радше конгломерат селищ, розсіяних навколо найбільшого металургійного заводу. Міський вигляд мали лише декілька вулиць і центральна площа міста, завширшки 200–300 метрів», — писав Ярослав Грицак.
Перша лінія — центральна вулиця Юзівки. Фото: radiosvoboda.org
Слід європейців знаходимо і в історії Лисичанська. У 18 столітті тут були виявлені поклади вугілля, тож у 1796 році поблизу Лисичої Балки введено в експлуатацію першу кам’яновугільну шахту Донбасу. Поруч із рудником велось будівництво шахтарського поселення — майбутнього Лисичанська.
У 1887 році з Бельгії на сучасну Луганщину приїхав відомий підприємець та дослідник із Бельгії Ернест Сольве. Того ж року разом із пермським купцем І. Любімовим вони створили акціонерне товариство під назвою «Любімов, Сольве і К». Невдовзі збори акціонерів прийняли постанову про будівництво содового заводу в селі Верхнє, 3-тя рота (сучасний Лисичанськ), Лисичанської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Будівництво розпочалося в 1890 році, й у квітні 1892 завод почав працювати.
Ернест Сольве. Джерело: Вікіпедія
Наприкінці 19 століття поруч із заводом почали будувати житловий район із червоної цегли. Тут були їдальня, школа, кінозал, заводська лікарня, готель для приїжджих, адміністрація заводу, а також житлові багатоквартирні будинки. Загалом бельгійці звели 33 будівлі. Одна з найвідоміших будівель, заводська лікарня, працювала до 2010 року, але була зачинена через банкрутство та ліквідацію содового заводу.
Територія сучасного Нью-Йорка свого часу стала новою домівкою для німців-менонітів. Вважається, що імператриця Катерина II відправила князя Потьомкіна в Європу, щоб той знайшов охочих. Довгий час бажаючих не було, але все ж князь знайшов німців-менонітів, які були вигнанцями у своїй країні. Вони не хотіли служити в армії та брати до рук зброї, тож не знаходили призвання в рідній державі. Тому вирішили відправитися за князем Потьомкіним на освоєння нових земель.
Яків Нібур. Фото з сайту dn.depo.ua
Спочатку німці-меноніти проживали на Хортиці й поступово просувалися на схід. Тоді ж з’явилася колонія із семи німецьких поселень під назвою Нью-Йорк. Там були хороші та родючі землі: німці займалися землеробством, виготовляли борошно і крупи. Невдовзі меноніти побудували тут механічний та цегляно-черепичний завод, парові млини. У 1894 році німецький підприємець Яків Нібур заснував у Нью-Йорку машинобудівний завод. Тут випускали машини для сільського господарства та маслобійних заводів.
Про іноземних підприємців на Донбасі можна розповідати ще багато. Про Едуарда Боссе й Рудольфа Генефельда, які в 1889 році заснували «Донецькгірмаш», як машинобудівний і чавуноливарний завод. Про швейцарського конструктора та промисловця Конрада Гампера, який у 1896 році купив земельну ділянку в Краматорську, де незабаром був побудований Краматорський механічний завод. Сьогодні на його базі працюють Старокраматорський машинобудівний завод та Краматорський феросплавний завод.
Конрад Гампер. Джерело: Вікіпедія
Безумовно, їхній внесок у заснування та розвиток промисловості на Донбасі важко недооцінити. Але що ж трапилося далі з усіма іноземними підприємствами?
Націоналізація та міф «росія побудувала Донбас»
У підприємств, заснованих іноземцями на Донбасі, були різні історії. Але доля була у всіх одна — рано чи пізно вони всі були націоналізовані та перейшли під керівництво Радянського Союзу.
Початок 20 століття був дуже складним — почалася хвиля революційних потрясінь. Перша світова війна теж не найкращим чином вплинула на підприємства сучасних Донеччини та Луганщини. Дехто з власників залишали Україну та поверталися на Батьківщину. Дехто їхав, але продовжував дистанційно керувати підприємствами.
Більшовики, прийшовши до влади, оголошували націоналізацію підприємств. Так, наприклад, Юзівський завод було націоналізовано в січні 1918 року, він отримав статус Юзівського державного металургійного заводу.
«Без перебільшення можна сказати, що західноєвропейські підприємці стояли біля витоків великої важкої промисловості в Донецькому регіоні. Але не забуваймо, що робітниками цих підприємств були українці й жителі цих робітничих містечок. На базі, яка була закладена іноземцями, уже радянська влада будувала свої потужності. І ці підприємства дали основу вже сучасним виробництвам. Це й Донецький металургійний завод, і металургійний комбінат Ілліча в Маріуполі, і Лисичанський содовий комбінат», — розповідає Надія Темірова.
Тривалий час про роль іноземців у розбудові промисловості Донбасу не говорили. Адже радянська влада формувала враження, що важкі підприємства були побудовані лише за участі Російської імперії та Радянського Союзу. А поруч із цим формувався міф про «испокон веков русский Донбасс».
Сьогодні російська армія руйнує важку промисловість Донеччини та Луганщини, обстрілюючи заводи, фабрики, шахти. А на тимчасово окупованих територіях такі підприємства знаходяться в занедбаному стані, а деякі взагалі були зачинені. Це справжнє відношення росії до промислових потужностей України. З метою знищити нашу країну та підкорити наших людей ворог не зупиняється ні перед чим.
Сьогодні варто пам’ятати справжню історію власного краю.
