Волиняні розуміли краще за новгородців – якими двома мовами писали у столиці за часів Київської Русі

Джерело:  bigkyiv.com.ua  /  07:20, 14 Травня 2023

Київ від початків: стіни Видубицького монастиря та Софії Київської зберегли написи, які розповідають, якою мовою говорили у столиці за часів Київської Русі. У писемних пам’ятках Київщини ХІ-ХІІ ст. дослідники знаходять риси живої української мови. Хоча існувала вона не в єдиній формі – була усна (народна) і літературна, а писали русичі церковнослов’янською та давньокиївською (яку традиційно називають давньоруською)

Мова князів та люду київського

У містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне – мова, якою не говорили в селах, але якою спілкувалися купці, дружинники, князівські адміністратори, ремісники. Койне не можна називати давньоруською мовою, бо так розмовляли певні прошарки населення зі своїми у місті та з колегами поза Києвом.

Так, як розмовляв Київ – це був полянський говір, який сформувався від предків-полян до хрещення містян Володимиром. На території Київської Русі волинянин і наддніпрянець, чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, хоч їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами. Ще більша мовна різниця була помітна між віддаленішими територіями – між мовою Київщини і Полоччини та Смоленщини, або Псковщини і Новгородщини.

https://v16-web-newkey.tiktokcdn.com/f54d3a1859d50606721d5a756f807f64/6460b52d/video/tos/useast2a/tos-useast2a-pve-0068/oMQs4DOZkBQmM80FAnBZ9KtXeHuIJUbRIEfwdh/?a=1988&ch=0&cr=0&dr=0&lr=tiktok_m&cd=0%7C0%7C1%7C0&cv=1&br=260&bt=130&cs=0&ds=3&ft=ApKJEBnPq8Zmoz0Rjc_vjgga8AhLrus&mime_type=video_mp4&qs=0&rc=ZjUzMzw1NzozNWY2Z2U6PEBpanY6OjU6ZmdoazMzNzczM0AwYGFhYS0wXi8xNjAvY2M0YSNkZW9wcjQwa2JgLS1kMTZzcw%3D%3D&l=2023051404164614C2D66ADEAB6DEBE123&btag=e00080000

Полянським говором послуговувалась і княжа верхівка, вона скеровувала свою адміністрацію в різні частини Русі, ця адміністрація туди цю мову завозила – і так природно творила спільну мову.

Церковнослов’янська літературна мова

Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури.

На східнослов’янському ґрунті церковнослов’янська мова зазнала впливу місцевих народних говорів. Водночас, книжники свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не слід допускати у священні книги – це вважалося блюзнірством. Таким чином, церковнослов’янська мова різнилася від розмовної, але і мала риси народної.

Ізборник Святослава, 1073

У Збірниках Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельському Євангеліє 1072 р. та інших книгах київського походження, створених церковнослов’янською мовою, присутні серед церковнослов’янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови:

  • специфічний гортанний звук h замість вибухового g,
  • український голосний звук и, що виник унаслідок злиття давніх ы, і,
  • взаємно наближені ненаголошені голосні е и та и е,
  • голосний і на місці давнього Ђ («ятя»),
  • чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей,
  • місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших.

Давньокиївська літературна мова

Державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська літературна мова. Це мова збірника законів «Руська правда», літопису «Повість минулих літ», а також «Слова про Ігорів похід», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника».

Руська правда

«Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише у праці «Філологія та погодінська гіпотеза» славіст Агатангел Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст… Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів. Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва, стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького.

У графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. були такі українські граматичні ознаки:

  • кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
  • закінчення «у» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
  • форму дієслів без «т»: пече;
  • дієслова минулого часу, що закінчуються на «в» : писав, ходив, молив;
  • дієслова із закінченням «-ти»: долучити, писати, скончати;
  • м’яке «ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
  • прикметники втрачають на кінці «я»: многопечальна, благодатніша.

Графіті з подібними ознаками археологи та дослідники знаходили на стінах низки церков, як Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква, бачили і на Золотих воротах. Лише історик Сергій Висоцький віднайшов 300 графіті часів Київської Русі, і відомості про них тепер зберігаються в Музеї історії Києва.

Давньокиївська мова мова жила і розвивалася. Як зазначив літературознавець Омелян Огоновський, після татарської навали в Києві давньокиївська літературна мова мова законсервувалася і у складі Литовського князівства перейшла у Литовські статути 1529, 1566 і 1588 року.

Вгору