Вони чують - треба боятися, і вони бояться:дівчина з Донеччини про те, як підлітки живуть в окупації

Джерело:  v-variant.com.ua  /  16:22, 14 Грудня 2023

Замість задекларованих окупантами “підтримки” та “можливостей”, підлітки на тимчасово окупованій території стикаються з обмеженнями та небезпекою

Проросійські канали в соціальних мережах та ЗМІ поширюють думку про те, що підліткам та дітям Донеччини й Луганщини краще із російською владою. Заявляють, що відкриваються різноманітні гуртки, у них є активне соціальне життя та вони навчаться “як досягнути успіху”. Східному Варіанту вдалося дізнатися правду про життя в окупації у 21-річної дівчини з Харцизької міської громади.

Фейк: Підліткам Донеччини та Луганщини краще із росією, ніж Україною

росіяни активно поширюють фейкові заяви, що нібито на окупованих територіях Донеччини та Луганщини відкриваються різноманітні гуртки для дітей та підлітків, є активне соціальне життя у молоді і їм розкажуть, “как преодолеть трудности и стать успешными”. А так званий замминистр молодежной политики “днр” заявив, що: “Наша молодежь пропитана духом патриотизма. Он начинается здесь, и скоро будет везде, в каждом уголке россии”.

скріни

Скриншот із пропагандистського каналу “Донбасс решает”

Східний Варіант спростовує російські фейки прикладом реальної історії 21-річної дівчини із Харцизької міської громади, яка прожила 4 роки в російській окупації. І з 2018 року живе на підконтрольній Україні території. З питань безпеки, ім’я та прізвище дівчини в матеріалі вказані не будуть.

“Їхати в машині було страшніше, ніж сидіти в коридорі”

Героїня тексту народилася в Харцизькій міській громаді, що в Донецькій області. Її рідне місто окуповане із початку 2014 року:

Якщо дивитися від Донецька, то місто ближче до кордону із росією. І окупація відчувалася так, що ми в один день прокинулися з іншою владою. У більших містах були проукраїнські мітинги, але у нас нічого схожого не відбувалося. У нас було маленьке містечко”.

Дівчина розповіла, що на момент окупації їй було 12 років. Відчуття напруги та змін прийшло влітку 2014 року. Були чутні вибухи, які стрімко наближалися до міста. Проте із розмов, які героїня чула від дорослих, ніхто не розумів, що відбувається:

Не було розуміння, хто із ким воює та чому. Покоління моїх батьків не було проросійським. Тобто, середнє покоління підтримувало українську владу. Чи скоріш, до окупації це взагалі не була тема для розмов “підтримуєш ти Україну чи росію”. Бо ніхто про це не задумувався…”.

Донецька область

Фото: Донецька ОВА

Окупація відчувалася так, що раптом лунають вибухи, люди їх чують, і це означає, що хтось їх хоче вбити, а хто — незрозуміло.

Ми тоді одразу намагалися виїхати, коли перебувати у місті стало занадто небезпечно. Це були не просто звуки, а саме вибухи за вікном. Ми намагалися виїхати до родичів в село, бо “кордони” окупованої території змінювалися по декілька разів на день. Наші родичі жили далі від кордону із росією. Думали, що там буде безпечніше. А потім ту територію теж окупували….” — пригадала дівчина.

Вона розповіла, що дорослим вже було небезпечно виїжджати. Всі використовували наліпки “діти” для машин. А чоловіки взагалі не могли проїхати так званий “кордон”:

У селі, де ми ховалися, знайшли жінку, яка вміла водити. Покликали дітей із найближчих будинків. Склали кофти, футболки, шкарпетки й поїхали подалі від бойових дій. Важливий момент, що на дорогих машинах не можна було перетнути “кордон”, який буквально був лінією фронту. Тому знайшли умовний “Запорожець”. І виїхали у село на березі моря в Донецькій області. Жили там у людей, які зазвичай здавали квартири для туристів. Вони безкоштовно надали нам житло. Але коли вже стало холодно, у середині вересня, довелося виїжджати звідти. Тому що п’ятьох дітей та дорослу жінку ніхто не міг довго годувати. Ця жінка нам була абсолютно чужа, і теж приїхала у невідомість. Тому довелося повернутися на окуповану територію”.

пальма мерцалова

Фото: Радіо Свобода

Зі слів дівчини, за весь час окупації поїздки через “кордон” — були найстрашнішим. Тому що, перебуваючи вдома чи ховаючись із батьками, ти знаходишся із дорослими, яких давно знаєш. І навіть вибухи не так сильно лякають:

“І вдома вже усі знають, де можна сховатися, де буде більш безпечно. А саме поїздки були неймовірно страшними. Це постійні вибухи з обох сторін. Ми буквально їхали, й бачили зброю, яка стріляла зовсім недалеко від нас. Ще вуха закладало сильно. Їдеш далі, дивишся, а тут горить поле, там чийсь будинок розвалений, десь цегла або одяг лежить. Через поля не можна було об’їхати, а дороги бували добряче розбиті. Тому їхати в машині було страшніше, ніж сидіти в коридорі”.

“Слово “окупація” — не вимовлялося”

Героїня розповіла, що прожила на окупованій території 4 роки. І до початку війни у 2014 році була можливість обрати російськомовний або українськомовний клас у школі. І більшість ходили в українськомовний, тому що потрібно було складати вступні іспити державною мовою. А після окупації всі класи стали виключно російськомовними. Замість історії України вивчали історію “отечества”. Яка більше нагадувала історію росії.

Проте дівчина самостійно готувалася до вступу в український університет, вона бачила різницю у рівні освіти до та під час окупації:

Я могла порівнювати із тим, що раніше у вузи Донецької області було дуже престижно вступити. До нас приїжджало багато іноземців, були хороші технічні спеціальності, вважався найкращим в Україні медичний університет. І я із дитинства чула історії про те, що навчатися в Київ або Донецьку — це на одному рівні. Але після окупації всі кваліфіковані викладачі та викладачки виїхали із Донецька на підконтрольну Україні територію. А в місцевих університетах залишилися ті, хто не змогли виїхати, або люди, які щойно закінчили навчання. По суті, якщо пишеться місцева наукова робота, то вона ніколи не вийде на всеукраїнський або міжнародний рівень. Вершина — це Донецьк. Ця наукова робота навіть не буде вважатися російською, це просто папірець із намальованою печаткою, яка взагалі нічого не вартує”.

наслідки обстрілів

Фото: Радіо Свобода

Дівчина наголосила, що їй хотілося мати освіту, яка ще десь у світі, окрім рідного міста, буде вважатися освітою:

Тому я обрала київський університет. Мені хотілося бути не замкнутою в межах однієї області. Тим паче не просто області, а окупованої частини цієї області. Мені хотілося мандрувати світом, попрацювати в іншій країні, мати документи, які будуть щось означати”.

Вона розповіла, що слово “окупація” на захопленій території взагалі не вимовлялося. Українське телебачення одразу вимкнули. Дівчина відчула, що щось не так, але більше розуміння прийшло пізніше:

Те, що це була саме окупація, я зрозуміла, коли ми вперше змогли виїхати. Потрібно було зробити український паспорт в межах області, тому поїхали в Маріуполь. І там нормально працював зв’язок, був мобільний інтернет, можна розплачуватися карткою та не має комендантської години. На той момент мені було 16 років, і це був неймовірний шок. Люди могли вночі гуляти або таксі викликати. У нас було декілька вільних годин, ми гуляли містом, побачили будівництво! У нас не було будівництва із початку окупації. Те, що зруйнували, залишилося зруйнованим. Або якщо скло було вибите, то фанерою закривали. Такий був ремонт. А в Маріуполі тоді будувався будинок. І було багато людей, які гуляли по торговельних центрах, їли морозиво”.

Дівчина зазначила, що вони проходили парк, а він був переповнений людьми різного віку. І тоді до неї почало приходити усвідомлення, що конкретно не так. Вона на власні очі побачила різницю між тим, як живуть люди.

наслідки обстрілів

Фото: Радіо Свобода

Зі слів дівчини, те, що вона змогла виїхати з окупації та вступити в університет у Києві, — це щасливий випадок. Тому що у її родини була фінансова можливість виїхати зробити паспорт. І в потязі вона побачила інформацію про освітній центр “Донбас — Україна”:

Так я дізналася, що без українського атестата можу вступити в університет у Києві. В окупації немає жодної інформації про цю можливість. Я розповідала про це тільки окремим людям, яким можна було довіряти”.

Вона додала, що були підлітки, які продовжували дистанційне навчання в українських школах, і так вступали у вищі навчальні заклади. Таке навчання не всі могли собі дозволити. Важливий момент, що окупанти дати екзаменів назначали в останній момент. Їх спеціально підлаштовували під ті самі екзамени, що й в Україні. Це було зроблено для того, щоб підлітки не могли скласти екзамен і в рідному місті, і в Україні. Для того, щоб довелося зробити вибір.

Вступили на підконтрольну Україні територію небагато людей, менше половини. Тому що це завжди було ризиковано. Якщо ти не з’являвся на хоча б один екзамен, то одразу всі розуміли, що ти складаєш український екзамен. І це ставило в небезпечну ситуацію твоїх близьких та рідних”, — поділилася дівчина.

наслідки обстрілів

Фото: Укрінформ

Героїня розповіла, що її тато виїхав у Київ на пошуки роботи. Знайшов житло та роботу. Тому після вступу в університет, у 2018 році, дівчина переїхала до батька.

Я переїхала з однією валізою. До початку COVID-19 ще декілька разів верталася додому до рідних. Але в мене ніколи не було думки, що я повернуся назовсім. Окупація відчувалася так, ніби це назавжди. Нічого не вирішується, нікуди не рухається, і так буде завжди”, — пригадала вона.

Дівчина зазначила, що коли вона приїжджала у рідне місто після переїзду до Києва, то їй не було із ким спілкуватися. Тому що залишилися тільки ті, хто вступили в місцеві університети. Їм вже було важко знайти спільну мову. Вона приїжджала до родичів на декілька днів, але після початку пандемії це стало неможливим. Наразі вона ні з ким із місцевих не спілкується.

“Своїми очима вони не можуть побачити, що це неправда”

Дівчина зазначила, що коли ти переїжджаєш на вільну від окупації територію, то одразу отримуєш неймовірний бонус у вигляді базового відчуття безпеки, коли йдеш вулицею:

Я пам’ятаю, що коли на першому курсі ми допізна гуляли з одногрупниками, і комусь потрібно було вертатися додому, ми запропонували замовити таксі. І людина відповіла, що не потрібно боятися за неї, бо поліційний відділ прямо під її будинком. І я була шокована тим, що поліцію у Києві не бояться. Тому що у нас в старшій школі була дівчинка, яка жила поруч із місцевою прокуратурою, і це була абсолютно протилежна ситуація. Вона завжди поверталася додому, коли ще світло. Спеціально переходила дорогу й ішла з іншої сторони. Казала: «Ви що, я живу поруч із прокуратурою, там потрібно бути обережнішою»”.

З її слів, у Києві поліціянти дійсно відчуваються тими, хто буде захищати. При переїзді сильно відчувається контраст. Бо ти можеш підійти із проблемою, і скоріш за все її допоможуть вирішити.

Думаю, молодь, яка на окупованій території є проросійською, просто не мала можливості виїхати на підконтрольну Україні територію. Вони не бачили, який величезний розрив якості життя. Бо для моїх однолітків це так само сталося в дитинстві, на початку підліткових років. А з дитинства можеш щось пам’ятати із розповідей батьків. Також впливає пропагандистське телебачення. А своїми очима вони не можуть побачити, що це все неправда. Не можуть побачити, що ніхто не хоче їх вбивати на вільній території. Вони чують, що треба боятися. І вони бояться. Бо ніколи у свідомому віці не комунікували із людьми з інших територій”, — резюмувала героїня.

***

Ця історія вкотре демонструє, як російська пропаганда викривляє дійсність та створює наративи, що дуже далекі від реального стану речей. Замість задекларованих окупантами “підтримки” та “можливостей”, підлітки на тимчасово окупованій території стикаються з обмеженнями та небезпекою. Більше про те, з якими викликами молодь стикається в окупації читайте за посиланням.

Вгору