Донеччина має свою специфіку переживання Голодомору — і це, на думку історикині, має бути фундаментально досліджено.
Фото з відкритих джерел. Голодомор в Україні
Щороку в четверту суботу листопада в Україні та світі вшановують пам’ять мільйонів жертв Голодомору 1932−1933 років. Цього року сталінський геноцид уже вдесяте відзначається в умовах війни з росією — яка продовжує намагатися знищити українців. І, керуючись найбільш жорстокими методичками поневолення, рф використовує їжу як зброю й метод тортур — попри будь-які міжнародні закони, цивілізацію чи людяність.
Голодомор у Маріуполі мав свої особливості. Як розповідають історики під час брифінгу в «Українському медіацентрі», попри розповсюджений міф про «багаті на рибу приморські міста» люди вмирали від голоду просто посеред вулиці - і навіть березі на морському березі.
«У Маріуполі є розповсюджений стереотип, що в Азовському морі було дуже багато риби, тому вона врятувала людей від голоду. Але я знайшла багато думок очевидців і документів, згідно з якими відомо, що в Маріуполі траплявся канібалізм, а голод охопив цю територію досить розповсюджено, і це найбільше торкнулося дітей. Можливо, це не так сильно стосувалося Бердянська, оскільки там справді була риба (не дарма стоїть пам’ятник бичку). Але стереотип про наїдених рибою донеччан потім поширився по всьому Приазов’ю й Маріуполі», — пояснює Ольга Демідко, історикиня, викладач Маріупольського державного університету.
На сьогодні відомі цифри померлих від голоду маріупольців: загинули понад 50 тисяч людей різних прошарків суспільства. Серед них найбільше було греків, потім — українців, потім — німців. Це відобразилося на загальному стані селянства, бо воно було досить вагомим на Донеччині. І такі втрати мали великі негативні наслідки.
Фото з відкритих джерел. Голодомор в Україні
За кілька метрів у воді - риби повно, а на березі - пухлі голодні люди: чому Маріуполь «голодав» попри море?
російсько-комуністична диктатура в Україні по-справжньому знущалася не лише з українців, які жили в центральних, південних регіонах. Обмеження торкнулися й Приазов’я, де була врахована ще одна особливість регіону: наявність доступу до морських ресурсів. Тож вище керівництво підлаштувало все так, щоб риба тим паче не дала українцям можливості вижити.
«Мене дивувало, коли я в офіційних документах читав про голод у Маріуполі, адже ж поруч нібито риба! Але я знайшов цьому пояснення. У Маріуполі створювалися рибколгоспи. Рибаки мали поставити на облік свої човни, сіті, мали звітувати за кожну рибку, яку зловили, й вони її здавали. Були тисячі й тисячі голодних людей, які ходили берегом. І ту рибу, опухлу, давно дохлу, вони їли. Вмирали страшно. І було дуже багато хвороб. Ми ж рахуємо 1932−1933 роки, а скільки й пізніше людей повмирало? І от тому Приазов’я — нібито „золотий берег“, чорнозем, а люди вмирали на березі, хоч риби було більш ніж вдосталь», — пояснює Дмитро Білий, доктор історичних наук, завідувач відділу досліджень Голодомору та штучних масових голодів Національного музею Голодомору-геноциду.
Ольга Демідко додає: крім цієї особливості, на території Маріупольського району був ще один важливий нюанс «розкуркулювання», який вона не зустрічала в інших локаціях України. Зокрема, як і по всій Україні, в Маріупольському районі намагалися знищити найбільш ініціативну, працьовиту частину населення. Але в цей район директива, згідно з якою потрібно було знищувати, розкуркулювати селян, надійшла ще у 1930 році. І ще тоді Маріуполь опинився останнім у списку по Донеччині - тобто місто й район найгірше виконав цей план. Але не тільки це провокувало до ще більшого розкуркулювання.
«На той час, за спогадами очевидців і документами, траплялося багато сварок між міською інтелігенцією. Це позначилося на розкуркуленнях: сім'ї, які забирали на виселення й розкуркулювали, не були „кулаками“, у них не було великого маєтку чи землі. Але їх розкуркулювали, бо вони колись перейшли комусь дорогу чи мали необережність посваритися з місцевим „керівництвом“. Це були непоодинокі випадки — не тільки в Маріуполі, але й селищах поблизу (Урзуфа, Сартани тощо)», — додає історикиня.
Фото з відкритих джерел. Голодомор в Україні
Комсомолець охороняє зерносховище. Фото з відкритих джерел
Кривава сторінка, яку намагалися «затерти», «вибілити» й «закласти» грошима, а тепер — «втиху» демонтують
Вище керівництво Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним зробило інформацію про Голодомор підсудною справою. Можливість досліджувати цю тему вчені отримали лише на 90-й рік, до цього ж була мовчанка — «куплена» комуністами.
«На міжнародному рівні вкладалися величезні кошти для підкупу політиків, письменників і освітян, журналістів. Про Голодомор знали й німці, й американці, але мовчали. Хоча траплялися праведники того часу, які, ризикуючи своїм життям, рятували людей, зокрема — і як журналіст Ґарет Джонс, якого невдовзі, після підняття інформації про Голодомор, убили», — зауважує Дмитро Білий, завідувач відділу досліджень Голодомору й штучних масових голодів.
Ґарет Річард Вон Джонс — валлійський журналіст, який уперше у західній пресі під власним іменем заявив про масовий голод в СРСР, зокрема й про Голодомор. Його репортаж був надрукований у газетах «The Guardian» та «New York Post».
Ґарет Джонс, який оприлюднив правду про Голодомор, загинув за день до свого тридцятиліття у 1935 році. За загадкових обставин він був викрадений і розстріляний ОДПУ у Маньчжурії.
Андрій Марусов, історик і голова ГО «Архімісто», додає: на сьогодні російська федерація досі намагається зачистити всю ту інформацію про скоєні злочини в Україні, аби «відбілити» себе. Тому одне з перших меморіалів, які росіяни вирішили стерти — пам’ятник жертвам Голодомору, побудований ще у 2004 році.
«Це окупанти робили тихо, мовчки, щоб не привертати увагу. Що цікаво — пам’ятник був побудований за ініціативи керівниці Маріупольського товариства „Меморіал“, яке створювалося ще за часів СРСР у 90-і роки. Його керівниця в пострадянському союзі займалася реабілітацією жертв політичних репресій і Голодомору. Тому мене, як історика, не дивує, що пам’ятник демонтували — бо росія на окупованих територіях намагається стерти історичну пам’ять і „підчистити“ її під своє уявлення. Щоб хтось із політичних лідерів рф визнав, що СРСР був винуватцем геноциду, Голодомору? Цього ніколи не буде», — пояснює історик.
Окупанти демонтують пам’ятник жертвам Голодомору у Маріуполі. Фото Петра Андрющенка
«Окупанти в Маріуполі демонтували пам’ятник Жертвам Голодомору, який було встановлено неподалік від Драматичного театру. Росіяни продовжують винищувати все, що пов’язано з Україною, нашою культурою, історією та спадщиною. Лють. Просто Лють», — написав радник мера Маріуполя Петро Андрющенко 19 жовтня 2022 року.
Щобільше: Андрій Марусов впевнений, що усі пам’ятники чи пам’ятні дошки, які були створені й вмонтовані в пам’ять про жертв політичних репресій — вони також будуть тишком знесені, «ніби їх і не було», оскільки й в самій росії стрімкими темпами росіяни навіть свою пам’ять переформатовують і знищують.
«Та сама реабілітація Сталіна просувається дуже активно, і це вже помітно по тезах і риториках. Росіяни повним ходом будують «Імперію Зла», яка нічого не пам’ятає - окрім того, що чує «по тєліку», — зауважує історик.
Ольга Демідко, викладачка Маріупольського державного університету, підтверджує: на дітей росіяни впливають найбільше — аби виростити «зручних» дорослих, у яких будуть суттєві прогалини в знаннях про те, як росія століттями знущалася з України.
«До травня 2022 року, коли я вже евакуювалася з Маріуполя, під окупацією перебував мій учень, якого я готувала до ЗНО. Він розповідав, що коли туди приїхали з росії вчителі (зокрема, вчителька, яка хотіла працювати в школі), то головні наративи на її уроках були — не говорити про 30-і роки. Що не було в Україні Голодомору, але були погані врожаї - навіть це оминалося. І це дуже вражало учнів 10−11 класу, які вже пройшли цей період і знали, що відбувалося насправді. Але коли в них російські вчителі питали, що діти знають і думають за цей період — вони мовчали, бо боялися наслідків», — каже історикиня.
На сьогодні, на думку Ольги Демідко, найстрашніше в окупації - той рівень пропаганди, який росіяни просувають молодшому поколінню. Тому що навіть, здавалося б, найстійкіші - вони все одно піддаються їй. Зокрема, історикиня натякнула, що нещодавно повернений з рф Богдан Єрмохін, якого вона також навчала, був за крок від того, щоб не піддатися російській пропаганді. Однак у вирішальний момент йому вдалося надати ту допомогу й зрештою забрати в Україну. Однак на окупованих територіях таких дітей — сотні й тисячі, й, на жаль, не всі стійкі до брехні росії.
