Олександр Кравчук — доброволець з Добропілля. Вже понад два роки він боронить рідну Донеччину й всю країну на передових позиціях. Військовий переконаний, що перемога у цій війні залежить не тільки від подій на фронті, а й від злагодженої й потужної роботи суспільства всередині країни.
Олександр Кравчук — доброволець з Добропілля, який понад два воює на рідній Донеччині/ Колаж "Вчасно"
Олександр — родом з Авдіївки, там він прожив свої перші 20 років. Потім вступив до Донецького національного технічного університету на гірничого інженера. Будучи на 5 курсі почав працювати на кар'єрах Добропільського району, куди у 2006 році й переїхав жити.
Як і у кожного українця, життя Олександра вирувало й було сповнене майбутніх планів, однак прихід росіян перекреслив все.
«За війну навіть ніколи не думав, мав звичайне цивільне життя», — розповідає журналістам «Вчасно» командир відділення 109 батальйон ТрО Олександр Кравчук.
Коли росіяни вперше вдерлися на українську землю, він доєднався до самооборони «Патріоти Добропілля».
«У 2014 році вони не допустили захоплення Добропілля проросійськими силами, потім підтримували ЗСУ, несли службу з охорони міст та важливих об'єктів Добропільщини. Це була достатньо серйозна організація, можливо не така, як батальйон „Донбас“, але внесок у справу оборони України вони зробили вагомий. У 2015 році „Патріоти Добропілля“ вже воювали у Пісках у складі „Карпатської Січі“, але я в той час вже був у лавах ЗСУ», — розповідає Кравчук.
Тоді він прослужив майже рік, тримав оборону в районі Горлівки, а згодом повернувся додому й займався видобутком корисних копалин. Працював на Добропільщині, начальником гірничого відділу, потім у Курдюмівці та поблизу Волновахи. Останнє місце роботи — директор з гірничих робіт на Великоанадольському вогнетривкому комбінаті, що у 2022-му був знищений окупантами.
Нищить ворога на рідній Донеччині
З початком повномасштабного вторгнення Олександр не вагаючись пішов до військкомату. В той день, 24 лютого, йому сказали, що єдине місце де можна отримати зброю — це батальйон ТрО.
«Я забрав кума і ми поїхали», — каже Олександр.
Нести службу військовому доводилося на Ізюмському напрямку. Там він був залучений до охорони стратегічних об'єктів. Але нищити ворога й тримати оборону безпосередньо доводилося на рідній Донеччині, де й нині Олександр майже рік знаходиться на передовій.
«Нуль є різний, там де дуже гаряче ніхто рік не вистоїть, там бригаду заводять і їх потім або поповнюють, або вивозять на переформування. Оцей рік, що ми воюємо, це зазвичай бої на великій дистанції, тут втрати менші, ніж при контактних боях, простіше воювати та тримати оборону», — каже військовий.
Однак Олександру свого часу доводилося побувати й у гарячих точках — під Вугледаром та в Авдіївці.
«Тоді нас приєднували до інших частин і були ми саме в тих гарячих точках, де йдуть контактні бої, де зазнають великих втрат. Це було рік тому під Вугледаром, там ми тиждень воювали, — каже Олександр. — Тоді нас зайшло 40 на своїх ногах вийшло 17. Троє загинули, решта — поранені. Ще один контактний бій, був одним із найважчих наприкінці 2023-го під Авдіївкою. Ми заходили в п’ятьох на позицію, а вийшли двоє. Один побратим загинув, ще двох 300-х евакуювали. Мене поранили й контузило, але це було не критично і я зі своїм побратимом ще пів дня воював. Він був теж контужений. Це саме та гаряча точка, де втрати дуже чуттєві».
Фото: Олександр Кравчук
«За добу вдавалось поспати години дві, в холоді й майже без води — це здавалося пеклом на землі. Але виявилося, що буває й гірше, коли ти лишаєшся сам»За словами Олександра підрозділ, до якого вони були придані під Авдіївкою, мав особливо якісну організацію — постійно велась аеророзвідка, відчувалась підтримка, відмінна робота штабу й постійного зв’язку.
«Нас повідомляли, коли помічали ворога, керували підтримкою артилерії та броні, корегували наш вогонь, коли ми надавали допомогу сусідам та направляли вогонь побратимів, коли вони підтримували нас. Водночас цей бій був найтяжчий за весь час, — каже Олександр. — Вороги лізли постійно, малими групами, і ти був один проти всього всесвіту, з його свистом куль, безперервними розривами мін, снарядів й постійним дзижчанням дронів. Ми знаходилися кожний в одиничному окопі й для мене була головна проблема, це те, що ти один, свої є, але вони в темряві й далеко від тебе».
За словами Кравчука, під Вугледаром, де точилися не менш запеклі бої в умовах щільної забудови, він відчував поруч побратимів.
«Нас у кожній групі було троє-п'ятеро, і я знав, що у випадку чого, вони мене не залишать. Пам’ятаю, як у перший день я брав участь в евакуації пораненого. Ми витягували хлопця і десь на підсвідомості залишився сигнал, що тебе не кинуть тут, тебе витягнуть так само як ти когось, — додає Олександр. — Саме той тиждень, коли за добу вдавалось поспати години дві, в холоді й майже без води, це здавалося пеклом на землі, але як виявилося, що буває й гірше, коли ти лишаєшся сам».
«Вигляд мертвих ворогів підбадьорює»
За словами Олександра, кожен бій, де окупанти зазнавали великих втрат, приносили відчуття перемоги й піднесення бійцям.
«Під Вугледаром в обороні триматися й битися було легше за своїми будиночками, хоча ми мали великі втрати. Однак після бою підрахували, що на трьох наших полеглих мінімум було 11−12 ворогів. Це те, що ми бачили на власні очі. Мабуть, це звучить не гуманно, але вигляд мертвих ворогів підбадьорює. Під Авдіївкою на одного нашого загиблого було три свіжих „хороших руських“ — аеророзвідка повідомила. Плюс самі дронщики і мінометники результативно працювали. Виходити з гарячих точок було тяжко, але було піднесення, бо ми виходили переможцями», — каже Олександр.
Військовий зауважує, що нині на війні, в ураженні ворога велику роль відіграють дрони.
«За останні кілька місяців дрони наносять близько 60% втрат у бронетехніці. Раніше це була артилерія, тепер — дрони. Відчуття дуже не приємне, коли біля тебе крутиться „пташка“, — каже військовий. — Коли працюють наші дрони, ти бачиш, як від людини відлітають кінцівки й все лахміття. Дуже впливає на бійців, як моральний тиск. Це така зброя від якої просто не втечеш і не сховаєшся, і це інколи деморалізує й підсвідомо діє на тебе».
Фото: Олександр Кравчук
«Хворіють тут не тільки фізично, а й психологічно»
За два роки війни Олександр отримував поранення, на щастя, не значні. За словами військового, морально — це не впливає на нього. Однак інколи завдає фізичного дискомфорту.
«Ми знищували ворогів більше, ніж загинуло наших, і я виходив із завдання переможцем і поранення мене вже не турбувало. Це як в дитинстві після бійки, побитий, але ти переміг, ти герой. — каже Олександр. — Я мав осколкове поранення, уламок пройшов по шиї, хірург казав, що дуже пощастило. Осколок мені вирвав шматок шкіри, однак хребет не зачепив. Великої кровотечі не було, перев’язали та і все. Єдине, що не дуже зручно головою повертати й нахилятися, але це дріб'язок».
«Легенька параноя на війні - це нормально, навіть корисно, це не шизофренія»
В Олександра як, мабуть, і в кожного бійця, були контузії. Він зауважує, що багато хто це пошкодження не сприймає серйозно.
«У мене граната розірвалася над головою, тоді ж отримав осколок. Свідомість не втрачав, але дзвін у вухах він присутній досі, ще з 2022-го і це додає якогось дискомфорту, — каже військовий. — Знаю, що проблеми повилазять потім, організм, мабуть, вважає, що зараз немає часу хворіти. Сподіваюся, що це буде після закінчення війни. Однак хворіють тут не тільки фізично, а й психологічно теж. Інколи помічаю такі відхилення. Легенька параноя на війні, я вважаю, це нормально, навіть корисно, це не шизофренія. Але за кілька років я бачу, що деякі хлопці вже зламалися і їх намагаються переводити у безпечніші місця. Дехто фізично втомився. А є хлопці сильно покалічені й життя їх кардинально змінилося».
Головна мотивація — це країна й родина
Підрозділ, в якому нині служить Олександр, складається із добровольців, це його кістяк. Саме ці люди, прийшли до військкомату після 24-го лютого 2022 року. Основна частина військовослужбовців — це чоловіки за 40. Тут багато шахтарів, фермерів, тут люди, які мають свої проблеми зі здоров’ям.
«Війна діло молодих, як кажуть. І це відчувається, бо коли біжиш 2,5 км і на тобі висить купа залізяк, зброя, то ти просто це не витягуєш. З’являється задишка, але треба бігти, — каже Олександр. — Від війни вже багато хто втомився, бо це два роки життя в різних бліндажах, сирість, пліснява, харчування і все те, що не додає здоров’я. Однак це все ще дрібниці».
За словами Олександра, головна мотивація заради якої він пішов на війну — це країна й своя родина. В перші дні повномасштабного вторгнення мотивація була шалена.
«Тоді я йшов воювати за всіх — не тільки за своїх рідних та патріотів України, але й включно за сусідів-ватників на Донбасі, включно за владу, яку я органічно не сприймаю з корупціонерами, — каже Олександр. — А зараз відчуття змінилося, я інколи не розумію заради чого я воюю».
Військовий обурюється на керівництво країни, зауважує, що президент та люди, яких він привів до влади і їх діяльність для нього це — саботаж.
«На їх каденцію припадає знищення ракетної програми, непідняття заробітної плати військовим з 2019-го й по 2022 рік, плани зі зменшення армії, у країні, яка воює, — продовжує Олександр. — Розформування частини танкового батальйону, який прикривав з боку Гостомеля Київ, розмінування Чонгару, Золотого, мільярди гривень, закатані в асфальт замість зміцнення оборони, нехтування та й відверте глузування з попереджень союзників про неминучість нападу і так далі - це розчарування».
Фото: Олександр Кравчук
Не всі сприймають, що йде боротьба за виживання нації та країни
Разом з цим військового засмучує не тільки діяльність влади, а й саме ставлення суспільства до війни. Він зауважує, що більшість просто забула про неї.
«Я був у Києві у відпустці з поранення, просто дивився, як для людей війни немає. Вони щасливі й більшість це не обходить. Немає відчуття так званої вітчизняної війни, — каже Олександр. — Далеко не всі сприймають, що йде боротьба за виживання нації та країни. Немає мобілізації промисловості, переходу на військові рейки. У спільноті з жалістю, а не з презирством відносяться до ухилянтів. В інтернеті йде цькування працівників ТЦК. Я вважаю, що треба всім зібратися і піднатужитися, діяти разом. Інакше не вистояти проти потужного ворога».
«Якщо у нас не зміниться відношення всередині країни — нам не вижити, навіть якщо ми виграємо на фронті»
Кравчук додає, що ці всі обставини час від часу впливають й демотивують. Він вважає, що над перемогою потрібно працювати не тільки на фронті, а й всередині країни.
«Коли ти це все бачиш й аналізуєш, то накручуєш себе й все частіше виникає питання: „Навіщо ти воюєш?“. Якщо наш народ не зміниться, то через 20−30 років сюди знову прийде росія, буде інший путін, який прийде вбивати. Якщо у нас не зміниться відношення всередині країни — нам не вижити, навіть якщо ми виграємо на фронті. Це головне і над цим треба працювати», — каже Олександр.
Однак попри весь негатив, який є, Олександр не припиняє воювати, він знає що стоїть в першу за своїх рідних та тих людей, які попри все працюють на перемогу.
«В тебе є своя сім'я, яку треба захищати, бо ніхто крім тебе цього не зробить. А ще є ті святі люди, які допомагають донатами, роблять свічки, сітки й все інше заради перемогти. Деякі віддають останню копійку. Є дітки, які надсилають свої малюнки нам. От у мене, наприклад, бункер, вже своєрідна картинна галерея. І ти розумієш, що є свої люди, і ти воюєш заради них та своїх побратимів, які поруч», — додає Олександр.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Чули, як гримів фронт навкруги, розуміли, що почалася війна»: історія військової, яка стримує ворога на Бахмутському напрямку
Україну чекає шлях Ізраїлю, який живе в оточенні ворогів
Ситуація на українському фронті нині важка й завершення цієї кровопролитної війни не видно й близько. Олександр Кравчук впевнений, що остаточна перемога для України буде лише тоді, коли російська імперія не становитиме загрози для нашої країни.
«Це один із варіантів, яким може завершитися нинішня війна, він фантастичний. Це якщо росія стане демократичною державою, визнає агресію, зміниться керівництво та суспільна думка. Вони визнають, як нацистська Німеччина свого часу визнала свої гріхи. Повернуть окуповані території, полонених і так далі», — каже Олександр.
Другий варіант за версією військового — це якщо ЗСУ знищить армію окупантів, залучившись підтримкою партнерів, а далі країну рф розберуть по шматках.
«Третій — це, як на мене, досить реальний. Коли національні меншини, суб'єкти рф, стануть незалежними. Тобто Чечня може стати Ічкерією, Татарстан може бути окремою державою, Якутія теж. Росія розпадеться й перестане отримувати дохід з повітря, маю на увазі нафтові доходи, корисні копалини тощо. І тоді ця держава стиснеться до кількох областей, без грошей вона дійсно буде достатньо безпечною», — додає Олександр.
«Україна має всі шанси на успіх, але для цього потрібен сильний крок — об'єднати народ»
Разом з цим він наводить ще один досить реальний сценарій, коли в рф відбудеться переворот й після чого буде зафіксоване перемир’я.
«Рф, наприклад, прибере війська з Луганської та Донецької областей, а Крим залишиться під окупацією. Однак мова не йде про репарації, можливий ще обмін полоненими, а решта все так і залишиться, — додає Олександр. — Цей сценарій може бути досить реальним, якщо росія буде дуже виснажена і їй знадобиться велика пауза. Якщо за цей час ми ступимо до НАТО, то майбутня війна вже буде малоймовірною. Але НАТО може й не виступити гарантією безпеки й через 10-ліття після перемир’я, війна може розгорітися ще яскравіше».
Разом з цим Олександр зауважує, що можливо Україну чекає шлях Ізраїлю, який існує в оточенні ворогів вже понад сімдесят років.
«Маленький Ізраїль обрав свій шлях і став дійсно успішною економічно і потужною військово державою. Так само і нам доведеться жити зі скаженим сусідом на сході, із війною, що час від часу буде спалахувати, — додає військовий. — Україна теж має всі шанси на успіх, але для цього потрібен сильний крок — об'єднати народ, по типу того ж Ізраїлю. Інакше це не працює».
Фото: Олександр Кравчук
