Бійця полку «Азов» Владислава Жайворонка вже збиралися класти у чорний пакет, але військова медикиня Ніна не дозволила. Допитавшись у майже несвідомого захисника групу крові, дівчина організувала швидке переливання.
У повній антисанітарії, під канонади вибухів, у ніч на 16 травня 2022 року, Владиславу зробили операцію — ампутували ногу старою іржавою пилкою.
Цього ж дня, захисники Маріуполя опинилися в полоні російських загарбників. Серед них напівпритомний Жайворонок з важким пораненням ока і на одній нозі.
Журналістка «Вечірнього Києва» поспілкувалася з азовцем, який з першого і до останнього дня тримав оборону Маріуполя, а потім «Азовсталі», важкопораненим пройшов російський полон, а повернувшись — продовжує наближати Перемогу.
Під час інтерв’ю для «Вечірнього Києва». Фото: Олексій Самсонов
…Зараз дуже важливо нагадати всім українцям, як два роки тому саме у ці дні азовці разом з іншими бійцями тримали Маріуполь — головний символ української боротьби за виживання…
У тексті використані фото та деталі трагедії чутливого характеру (18+)
У це, мабуть, важко повірити, але Владислав з перших хвилин нашої зустрічі постійно жартує. Влучний гумор одразу видає одесита. А ще захисник блискавично виправдовує свій позивний «Вікіпедія», адже в нього є відповіді на всі запитання.
«ПОЛК „АЗОВ“ — НАЙГОЛОВНІШИЙ ВИБІР МОГО ЖИТТЯ»
Владислав Жайворонок з невеликого міста на Дніпрі — Берислав, що на Херсонщині. Звідти і його захоплення авіамоделізмом, яким почав займатися ще юнаком.
«Робив літачки. Вчився ними керувати. Це тоді було не надто популярним заняттям. А я вперто вирішив, що й надалі буду займатися (авіамоделізмом — ред.) Ну майже так і сталося, — посміхається Жайворонок. — Я таки став пілотом коптерів. Тільки на війні…».
Владислав показує своє місто на карті. Саме звідти почалася історія з літачками. Фото: Олексій Самсонов
У 16 років парубок перебрався в Одесу, де вступив до Політехнічного університету на радіотехнічний факультет.
«Знову ж таки ця спеціальність не мала особливий попит. Забігаючи наперед, скажу: так було й у моїй військовій справі. Коли я сказав, що буду оператором дронів — це викликало здивування і захоплення водночас. Бо у 2018-ому році був великий недобір у цьому направленні».
Для одесита, який жив спокійним розміреним життям, війна на сході була чимось далеким, зізнається Владислав. Аж поки один товариш не надіслав йому відео, яке повністю змінило свідомість.
«На той час в „Азові“ служив мій друг. Він скинув мені кілька відео, як військовослужбовці полку надають допомогу жителям Маріуполя, коли росіяни вперше накрили місто з системи Град (24 січня 2015 рік — ред.) Азовці були втомлені, мали багато роботи, але в них не було страху і вони знали, що робити в такій ситуації. І я зрозумів, що моя мрія — стати до лав такого підрозділу».
На це Владиславу знадобився час. Але наразі захисник запевняє, що жодного разу не пошкодував про свій вибір:
«Єдине про що шкодував, що не зробив цього раніше. Я приєднався до „Азову“ у 2018-ому році. Відверто кажучи, боявся лишитися цивільним, який нічого не вміє. І загинути, як худоба на забої. Я хотів мати зброю, навички і місце серед найкращих українських військових. Це найголовніший вибір мого життя. Вважаю, що він був правильним. Ще тоді писав товаришу, що хочу бути в одному з найбільш підготовлених підрозділів. Тобто в „Азові“. І хочу місце в першому ряду. Хочу бути серед найкращих. Так і сталося: „Азов“… Маріуполь… Взвод розвідки… Що може бути краще?».
Це було свідоме і безповоротне рішення Жайворонка, який навіть не радився ні з ким про свої наміри. Родина хлопця дізналася про них після того, як він закінчив військовий вишкіл.
«Аби потрапити до „Азову“ треба було пройти серйозну підготовку. На моєму курсі один хлопець заробив грижу і поїхав додому. В іншого — під час бігу трапився інфаркт… Тобто ви розумієте, що навантаження були не для слабких. Проте моє рішення було остаточне. Тільки в „Азов“. Мене не цікавили поради або супутні роздуми. Це був обдуманий вибір 26-річного чоловіка».
«ДЛЯ МЕНЕ ЗА ЧЕСТЬ СЛУЖИТИ З ЦИМИ ХЛОПЦЯМИ ВСІ ЦІ РОКИ. ВОНИ ДОРОЖЧІ, НІЖ СІМ’Я ПО КРОВІ»
Владислав пригадує, що й у військовій професії він обрав той напрямок, де катастрофічно не вистачало людей:
«Всі хотіли бути снайперами, штурмовиками. А тут оператор дронів. 2018-ий рік, нагадаю. Тому командир Максим Дяченко одразу мене забрав у свій підрозділ».
А вже трохи згодом завзятий оператор коптерів поповнить ряди взводу розвідки, який вважався одним з найелітніших.
«В „Азові“ вважалося, що у взвод розвідки у перший рік служби просто неможливо потрапити. Мені вдалося це зробити за кілька місяців. Ловив тоді на собі невдоволені погляди, — посміхається Владислав. — Розвідка і снайпери вважаються елітними підрозділами. Але мене взяли не за красиві очі, а враховуючи мою підготовку, можливості і наполегливість. Я дуже пишався своїм підрозділом. Пишаюсь досі. Цей підрозділ зараз відродився, він працює, командир „Сток“ повернений з полону. Я намагаюся допомогти їм всім, чим можу. Для мене за честь служити з цими хлопцями всі ці роки й продовжувати співпрацювати зараз. Вони дорожчі, ніж сім’я по крові».
«ЯКЩО ПОМРУ, ТО ЗАБЕРУ З СОБОЮ ЯКОМОГА БІЛЬШЕ ОКУПАНТІВ»
У 2015-ому році відео з Маріуполя, де азовці надають допомогу постраждалим, стало переломним моментом у житті молодого одесита. А у 2022-ому — він вже повноправний боєць «Азову», який до останнього дня стоїть на обороні Маріуполя та захисті «Азовсталі». Хоча перше кульове поранення Владислав отримав на п’ятий день повномасштабного вторгнення.
«Моє бойове хрещення було у 2019-ому році у районі Світлодарської Дуги, а бойове поранення 28 лютого 2022-го — між Маріуполем і Широкиним. Ми потрапили в засідку, допомагаючи підрозділам морської піхоти. Там була перша втрата нашого взводу. Загинув Дмитро Лінський. Хоча, якщо відверто, в тій ситуації не мав вижити ніхто. Машину розстріляли впритул. Ми знаходилися на території підконтрольній ворогу. Дмитро загинув на місці, а ми всі були поранені. У тих умовах я ще зміг надати меддопомогу одному з побратимів, своєму близькому другові, медику Владу «Десмонду».
«Вікіпедія» пригадує бій з ворогом, наразі він описаний у Літописі М-86, який нещодавно презентували у Києві.
«Ми відстрілювалися, розуміючи, що скоріш за все загинемо. Було одне бажання: „продати“ своє життя подорожче. Якщо помру, то заберу з собою якомога більше окупантів, — ця думка не виходила з моєї голови. Отримавши кулю в плече, — захисник показує місце, де пройшов набій, — я продовжував стріляти. Коли ворог почав втрачати своїх бійців, вони залягли і кричали, що їм потрібна підмога. Ми не могли зрозуміти навіщо їм підмога, якщо їх там чоловік сорок. А нас четверо. Четверо поранених. Ці хвилини, коли вони метушилися, чекаючи на поповнення, та евакуювали своїх загиблих і поранених, дали нам змогу відповзти, щоб змінити позицію. Ми виходили з оточення полями. Але одне скажу, якби ми не відстрілювалися, то не було б паніки з їхнього боку. Вони б нас просто розстріляли, або взяли в полон».
ТРИ В ОДНОМУ: ПІЛОТ, РОЗВІДНИК, МЕДИК
Після кульового поранення Владислав деякий час не міг виконувати свої прямі обов’язки, тож саме тут випала нагода попрактикуватися у своїй третій військовій спеціальності, яку здобув за власним бажанням у перервах між бойовими виїздами і заняттями на полігоні.
«Ще задовго до великої війни, так вийшло, що у нас у відділенні не було медика. Вважалося, що на 30 чоловік умовно, потрібен хоча б один. Так як ми взвод розвідки, де постійні ризики, нам потрібні хоча б чотири медика. Але я став п’ятим, — посміхається Владислав, — бо хотів, щоб безпосередньо у моєму відділенні була людина з медичними навичками. Я напросився на курси. Пізніше, як я вже розповідав, мої навички врятували мені життя і я зміг належним чином надати допомогу своєму побратимові. Побратиму-медику, до речі, який і приймав у мене іспит».
Жайворонок був дуже вигідним солдатом. Як зізнається він сам: майже універсальним.
«Беручи мене на виїзд, командир фактично брав три спеціальності: пілота коптерів, розвідника і медика. Та якщо серйозно, то коли ми втратили всіх медиків, моїми завданнями після поранення було саме надання медичної допомоги пораненим. За станом здоров’я я ще не міг виконувати свої прямі функції, тому брав медичний рюкзачок і їхав на завдання. В „Азові“ вважалося абсолютно нормальним явищем мати не одну військову спеціальність», — наголошує мій співрозмовник.
«МИ ДОСТОЙНО ТРИМАЛИ ОБОРОНУ І ВИГРАЛИ ЧАС»
Владислав розповідає, що у ворога на березень 2022-го року була абсолютна перевага в повітрі разом із засобами розвідки. Над усіма бункерами, де було хоч якесь зосередження людей, постійно 24/7 висіли коптери, БПЛА, а входи й виходи закидали боєприпасами.
«Авіацію росіяни використовували насамперед для ураження бункерів, де було багато людей. Ми за можливості доправляли людям їжу, воду. Для нас, військових, головне, щоб цивільні залишилися живими. Ми витримаємо більше, ніж вони».
Жайворонок переконаний, що оборону Маріуполя бійці тримали достойно. І тим самим виграли дуже дорогоцінний з тактичного погляду час, щоб контратакувати в інших районах, перегрупуватися та отримати додаткову зброю із Заходу.
«У супротивника була авіація, у нас — ні. У них були кораблі, у нас — ні. Але попри це, ми достойно тримали оборону 86 днів. Найголовніше — ми виграли час. Багато хто зрозумів, наскільки вперед можна зайти, маючи такий мізер ресурсів, як у сил оборони Маріуполя. І на який час це можна розтягнути. Тому всі, у кого є мозок, розуміють зараз, що в умовах, коли Україна не оточена й отримує допомогу від наших партнерів, росія не може сконцентрувати такий вогонь, як у Маріуполі, по всьому фронту», — зауважив захисник.
«КІСТКУ НА НОЗІ ПИЛЯЛИ ІРЖАВОЮ ПИЛКОЮ, А КРОВ ЗЛИЛИ В БАНКУ І ШПРИЦОМ ЗАЛИЛИ В МЕНЕ»
«Вікіпедія» розповідає, що свої військові функції він виконував до останнього дня на Азовсталі. А важке поранення отримав якраз в ніч з 15 на 16 травня.
«Особливих сподівань на те, що нас витягнуть з „Азовсталі“, чесно кажучи, не було. Ці всі розмови про кораблі з Ердоганом чи гелікоптер з папою Римським для мене були нісенітницею. Про процедуру екстракшн (тактична процедура або прийом, який полягає у швидкому вивезенні людей, як військових, так і цивільних, з ворожої території у безпечне місце — ред.) теж говорили на нашому „радіо“ пліток, як ми його називали „Бункер-ФМ“. Я не вірив і продовжував працювати. В ніч з 15-го на 16-те травня ми поверталися на свою позицію із завдання і по нам ворог наніс ураження протитанковою керованою ракетою. Руслану „Давіду“ тоді відірвало стопу, а основний удар прийшовся на мене».
Відео: Анна Білоус
Захисник пригадує, що, незважаючи на важке поранення, довгий час залишався при свідомості і навіть у критичній ситуації виконував функції зв’язківця:
«Доки побратим „Межа“ накладав мені турнікет, бо у мене були перебиті обидві руки, я передавав обстановку по рації. Хоча пораненим, особливо важким, цього робити категорично не можна. Бо зазвичай вони в істеричному, не надто адекватному стані. У мене командир питає: хто важкий? Доповідаю: „Давіду“ відірвало стопу і „Вікіпедія“ — мінус ліва нога і мінус око. А він: а з ким я тоді розмовляю? Відповідаю: з „Вікіпедією“. Коли згадували потім — було смішно».
Проте на той час Владислав продовжував втрачати кров. І вже відчував, як його тіло холоне.
«Моє тіло збиралися класти у пакет, бо як мені пізніше розказували, пульс вже не дуже прощупувався. Це означало, що таким «важким» немає часу займатися. І якщо є ті, кого врятувати є всі шанси, треба переключатися. Це абсолютно нормально, згідно з протоколами. Тут нема на що нарікати.
Не дала мене покласти до 200-тих анастезіолог Ніна. А з нею психологиня Настя. Настя почала бігати питати, хто може здати кров, а Ніна допитувалася у мене, майже несвідомого, групу і резус. Диво, але я відповів. Вже потім вона розповідала, що хвилин сорок тормошила мене».
Дівчата спільними зусиллями зібрали бажаючих здати кров, аби врятувати Жайворонка.
«Кілька хлопців стали у чергу. В них взяли кров. Перемішали її в банці і шприцом залили в мене. Це працює. Виявляється, це працює, — продовжує військовий. — Далі мене зашили. Антисанітарія повна, штукатурка від обстрілу сиплеться. Пиляли кістку на нозі радянською пилкою по металу — ржавою. Я в хірурга пізніше спитав: правда це чи ні. Він зніяковів: я її, каже, спиртом протер. Я думав, що зі мною жартують. Виявляється ні. Пізніше мені навіть фото цієї пили з червоною ручкою надіслали. Зашивали синьою ліскою. Але, якщо насправді, хірург зробив неймовірну роботу у тих умовах і з такими підручними засобами. Хірурги «Азовсталі» — це просто боги.
За багатьма канонами я не мав вижити. Більше того, медики самі не вірили, що я виживу. Пізніше їм хтось там в полоні шепнув зі сторони противника, що помер ваш з пташиним прізвищем. Вони й вирішили, що це я — Жайворонок. Дивувалися, що ще так довго протримався. Не вгадали. Тримаюся. Досі тримаюся!»
Владислав через кілька тижнів після обміну. Фото: з архіву Владислава Жайворонка
«НАЩО ВИТРАЧАТИСЯ, ЯКЩО ВІН ВСЕ-ОДНО ПОМРЕ»
Вже буквально за кілька годин після операції на «Азовсталі» Владислава в числі інших поранених вивезли до Новоазовська. А звідти вже в Донецьк.
«У Новоазовську було щось типу сортування. Найбільш важких поранених, кому потрібна було втручання або серйозна медична допомога, відправляли у лікарню Донецька. Тих, хто не потребував постійного лікарського нагляду, вивозили до Оленівки».
У лікарні Донецька «Вікіпедія» провів майже два місяці. Лікування належного не отримував. Антибіотики важкопораненому бійцеві з ампутованою ногою дали лише на шостий день перебування. Після допитів.
«Лікування було дуже формальним. Це лікування не з метою вилікувати нас або зробити краще — це було лікування з метою не допустити смерті. Усе, не більше того. Я дивом не втратив зір на обидва ока. Бо у Донецьку моїм оком не займалися. І якби я почав втрачати зір, ніхто б мене не оперував, нічого не робилося б.
Перев’язки іноді робили. Йодом мазали і на тому все. На 6 день антибіотики тільки дали. Там логіка: нащо витрачатися, якщо він все-одно помре. У сусідній палаті був чоловік — колишній військовослужбовець. Він був хворий на гепатит, тому не міг продовжувати службу. Але його взяли в полон, як колишнього військового. Він не отримував ніяких підтримуючих медикаментів. Він роздувався на очах. Я особисто чув, як лікарка йому казала, що потрібні дорогі ліки, щоб він жив, але їх йому ніхто не купуватиме. Її слова: молись, щоб тебе обміняли, бо інакше ти помреш. Так він і помер».
У той самий вечір після обміну. Фото: з архіву Владислава Жайворонка
«ЧЕРВОНИЙ ХРЕСТ» БАЧИВ ТІЛЬКИ НА СТАКАНЧИКАХ З ЧАЄМ»: ПРО НЕДІЄВІСТЬ МІЖНАРОДНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
Те, що від росіян не варто очікувати нічого доброго, Владислав знав напевно. А ось бездіяльність міжнародних інституцій, які, як виявилося, працюють лише на словах, обурила військовополоненого не на жарт.
На його переконання Женевські конвенції працюють лише для України, а Міжнародна організація «Червоний Хрест» не виконує своїх функцій, що стосуються військовополонених і поранених.
«Зарплату вони отримують, але замість того, щоб щось робити, вони пишуть десь там у соцмережах, що їх кудись не пропустили і вони не можуть працювати. Ці організації імпотентні у будь-якому сенсі. Вони нічого не роблять.
На мою думку, фінансування, яке йде комітету «Червоного Хреста», варто віддати тій організації, яка буде щось робити. За весь час, поки я перебував у полоні, зі мною не зв’язався жоден представник «Червоного Хреста»… Їх не було ні в Оленівці, ні в Донецьку. Той мізер медикаментів, що ми отримували у донецькій лікарні, були російського виробництва. То навіщо тоді взагалі існує «Червоний Хрест»?
Вони лише перевіряють українські тюрми, де росіяни жаліються, що в них матраци тверді. І тоді висувають претензії до України з вимогами замінити матраци».
Чоловік, який пройшов російський полон важкопораненим, запевняє, що «Червоний Хрест» бачив лише під час наступних обмінів і то на стаканчиках з чаєм.
«Я потрапив у перший обмін, тому «Червоний Хрест» не бачив і не чув про нього. А далі на наступних обмінах полоненими, «Червоний Хрест» обов’язково якимось чином вписувався в процедуру обміну. Хоча не брав жодної участі ні в подальшому лікуванні, ні в реабілітації військових, що пройшли полон. Вони лише роздавали чай у стаканчиках зі своїм логотипом. Що вони в результаті отримували? Фотофакт, де всі військовополонені п’ють чай від «Червоного Хреста».
Про бездіяльність організації Владислав напряму говорив представнику делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста в США та Канаді.
«Я ж був у Штатах, спілкувався з Патріком Гамільтоном, головним персонажем американського відділу «Червоного Хреста». Сидимо ми, колишні полонені, і кажемо: «Ну ви будете щось робити? Хоть щось? А він сидить і розповідає, як «Червоний Хрест» допомагав мирним жителям Афганістану, Сирії, які вони молодці.
Я запитую, а в Україні, чому ви нічого не робите? А він, мовляв, ми не можемо втручатися у збройний конфлікт. Тож я вважаю, що з ними розмови марні. Треба доносити цю інформацію міжнародним організаціям і людям, які донатять у «Червоний Хрест», щоб вони не витрачали даремно гроші. Краще б на дрони скинулися, щоб у нас люди не гинули».
«ФІЗИЧНО Я СПИСАНИЙ, АЛЕ Й НАДАЛІ ПРАЦЮЮ НА ПЕРЕМОГУ»
Наразі Владислав Жайворонок працює в Києві. Він активний учасник акцій у підтримку військовополонених, Міжнародних самітів та конференцій.
«У полоні залишається 700 азовців. Серед них багато моїх близьких друзів-побратимів. Я їх чекаю понад усе. Наразі я працюю в Департаменті молоді й спорту міста Києва. У підрозділі, який допомагає займатися спортом особам з інвалідністю, які постраждали внаслідок бойових дій. Допомагаємо реалізуватися ветеранам з інвалідністю, досягати нових перемог, але вже в спорті. Це те, що я роблю як ветеран. Чим ще займаюся, не можу поки розповісти. Фізично я списаний, але й надалі працюю на Перемогу», — підсумував захисник.
Щиро дякую Владиславу Жайворонку за інтерв’ю. Пишаємося нашими Героями. Фото Олексій Самсонов
