У попередніх історичних статтях ми говорили про відомі міста Донбасу: Донецьк, Лисичанськ, Нью-Йорк. Міста, які засновували та розвивали європейці. Міста, які свого часу ставали центром промислового, логістичного, економічного розвитку не тільки регіону, але і всієї країни. Але, крім великих міст, розвивалися й сільські поселення та містечка. Вони не такі відомі. Проте тут також жили колонії європейців. Території багатіли й розквітали, а ще — мали незвичні для нашої країни назви. І це теж є частиною нашої історії. Історії, яку нищили.
Отже, у цій статті ми відправимося в подорож Донеччиною — відвідаємо поселення, які свого часу розвивалися бельгійцями, французами й німцями. На жаль, ця подорож буде віртуальною. Саме зараз там ідуть бої. Наша країна стала ласим шматком для росії. Зрештою, це не вперше. Але історія непохитна: розвивалися ці землі не завдяки, а всупереч східному сусіду. Що, власне, ми бачимо й зараз.
Наші пункти призначення — це міста Бунге (колишній Юнокомунарівськ) та Дружківка й села Мемрик і Михайлівка. Якби ми подорожували по мирному Донбасу, дорога між поселеннями зайняла б у нас близько п’яти годин.
Свого часу ці території були місцем прогресу та перспектив. Тут можна було почути різні мови, відвідати церкви та храми багатьох конфесій, побачити чисто європейські будівлі, пройтися по німецькій бруківці та зайти в бельгійський театр. І, хоч, на жаль, свідчень та історичних фото із цих поселень майже не лишилося, та все ж нам вдалося знайти цікаві факти про містечка на нашому маршруті. Тож, поїхали.
Дружківка. Сталевий слід бельгійців
Як зазначають історики, місто Дружківка засноване ще в 1711 році. Називалося воно тоді Олексієво-Дружківка. Це було козацьке поселення, що поступово переросло в містечко.
Пам’ятник козаку Дружко. Фото з сайту Вікіпедія
За словами краєзнавця Євгена Шаповалова, є свідчення, що після невдалого для росії Прутського походу царя Петра І лише дружківські козаки не пустили татар через свої кордони. Це означає, що у 1711 році поселення вже було і в ньому жили вільні люди.
Розвивалася ця територія як сільська аж до другої половини XIX століття. Саме тоді промисловців Бельгії надихнули успіхи французів на Донбасі, й вони викупили цукровий завод графів Борисовських. На його базі й заснували Торецький сталеливарний і механічний завод.
Завод Донецького товариства залізоробного і сталеливарного виробництва в Дружківці (з фото початку ХХ ст.). Фото з монографії “Історія Дружківки та її округи”. Автор — Володимир Качур
Сам цукрово-рафінадний завод Борисовські відкрили у 1881 році. А ближче до 1890-х збанкрутували й стали розпродавати маєтності в Бахмутському повіті. Так і вийшло, що на місце російських невдах-купців прийшли європейські підприємці.
Цукровий завод Борисовських. Фото з монографії “Історія Дружківки та її округи”. Автор — Володимир Качур
Саме з того моменту почався не тільки промисловий, але й культурний розвиток селища. Інвестори стали облаштовувати свій побут: будували будинки для фахівців та для висококваліфікованих робітників, створювали відповідну інфраструктуру. Селище Торецьке завдяки бельгійцям довгий час було одним із кращих в Дружківці.
“Французькі будиночки”, як їх тоді називали, — кілька років тому виглядали ось так. Зараз цю будівлю важко назвати маєтком. Але на початку ХХ століття це було житло бельгійського інженера чи майстра.
Будинок французького першопоселенця. Фото з сайту ua.trip-impressions.com
Той період вважався найбільш квітучим та прогресивним для містечка. Іноземний капітал, вкладений французами й бельгійцями, сприяв відкриттю сталеливарних і механічних підприємств. В кінці XIX століття селище було одним з найбільших в Донбасі й налічувало 6 тисяч жителів.
Бельгійці побудували й театр. Саме завдяки цьому після революції у Дружківці було аж два театри — український та російський. Старожили говорять, що в український завжди були черги. Навіть під час війни тут ставили п’єси й до кінця 60-х він пропрацював на самоокупності.
Європейці принесли сюди ще одну — нематеріальну цінність — поняття поваги й толерантності. Тут були православна, католицька, протестантська церкви, синагога. А в кожного віросповідання — своє кладовище.
Звісно, революціонери принесли свою “правду”. Було тут і розкуркулення, і націоналізація. Цю історію ми вже знаємо. Та не завадить повторити — щоб не забути ненароком, з ким ми межуємо.
Як Бунге стало містом “юного комунара”
У Юнокомунарівська не така давня історія. Це — чисто промислове місто й засноване воно паралельно із відкриттям російсько-бельгійським металургійним товариством шахти “Бунге”. Її заклали у 1908 році для постачання вугілля на Петровський металургійний завод. В 1914 році на цій шахті вперше на Донбасі застосували відбійний молоток для видобутку вугілля.
Шахта “Юнком”. Фото з сайту Вікіпедія
Бунге — саме так і називалося це селище. А в 1924 році шахті дали назву “Юнком”. Це — слово із “новоязу” совєтів — “юний комунар”. Ну і так само стало називатися й шахтарське поселення. Статус міста Юнокомунарівськ отримав аж у 1965 році.
У 1979 році тут провели атомно-вибуховий експеримент. На об’єкті “Кліваж” у шахті “Юнком” на глибині 903 метри відбувся підземний ядерний вибух. Унаслідок цього утворилася порожнина радіусом близько 6 метрів, а навколо неї сформувалася зона зминання й дроблення радіусом 25 метрів.
У 2014 році місто окупували російські загарбники. З того часу воно знаходиться в зоні бойових дій. А в 2016 році Верховна Рада постановила повернути місту історичну назву Бунге.
Зараз шахта затоплена. У 2018 році адміністрація так званої “днр”, під контролем якої знаходиться місто, вирішила знизити рівень водовідведення через нестачу грошей у бюджеті. Ось так “відбудовують” і “рятують” Донбас окупанти.
Мемрик та Михайлівка — ще один слід від менонітів
У нашому випуску про український Нью-Йорк ми вже розповідали про менонітів. Це — релігійна християнська конфесія, заснована у 16 столітті. Ці люди — багатодітні пацифісти, які не брали участі у війнах та віддавали перевагу спокійному життю в колоніях.
Меноніти в Україні. Фото з сайту Вікіпедія
Села Мемрик та Михайлівка якраз і засновані німецькими менонітами. У 1885 році переселенці із Молочаєвських колоній (зараз це Запорізька область) викупили ці землі у двох панів. Тут оселилася 221 родина менонітів. Всього — 2147 осіб. Так виникла Мемрикська колонія із 10 сіл — у тому числі й Мемрик та Михайлівка.
Кожна родина переселенців отримала по 60 сотих землі. Люди займалися в основному сільським господарством, фермерством.
Багатіти й процвітати села почали завдяки щедрим врожаям фруктів та овочів. З часом колоністи набували досвіду, вчилися сільськогосподарському ремеслу, заробляли гроші. Паралельно розвивалася й промисловість.
Жителі поселень Мемрик та Михайлівка за роботою. Фото з сайту muhaylivska.blogspot.com
Звісно, відбувався і культурний розвиток. Переселенці засновували школи, тут була лікарня, церква. Як і у Нью-Йорку будували млини. А в Мемрику навіть працював кооперативний магазин.
У 1897 році в Михайлівці збудували млин, оснащений паровим котлом, потужним двигуном. Було облаштоване керосинове освітлення. Це були передові технології на той час.
Паровий млин. Фото з сайту muhaylivska.blogspot.com
Коли прийшли радянські окупанти, колонія сильно постраждала. Багатьох селян вбили, а їх власність націоналізували (тобто, розікрали та знищили). Життя колоністів стало погіршуватися, тому у 20-х роках ХХ століття багато хто виїхав у Канаду й США. А вже у 1930-х роках більшість менонітів відправили в табори, а їх землі поділили між колгоспами.
А з початком Другої світової війни, рештки німців — 96 родин — відправили до Казахстану у товарних вагонах без права повернення. Їх майно розграбували. У 1942 році в колонію повернулося 10 німців. Вони вискочили з вагонів під час руху.
Ось такою вийшла наша подорож у минуле. Не легкою та безтурботною. Але, впевнені, корисною. Об’єднує всі ці історії одна закономірність: куди б не прийшла росія, люди страждають, їх депортують, майно відбирають, а всі права і свободи — націоналізують.
Чи знаєте ви срсрівський вираз “від кожного за здібностями — кожному за потребами”. За логікою окупантів, якщо можеш — віддай, як не можеш — забери. Ось таку “правду” приносить росія. Забирає, бо сама створити не може.
***
На цьому завершуємо нашу статтю й бажаємо, аби якнайшвидше мирні подорожі на схід України стали реальністю. Після перемоги нам дуже захочеться повернути пам’ять про справжню історію Донбасу.
