35-річна військова медикиня Галина Сєвєріна з позивним «Гаєчка» зустріла 24 лютого 2022 року в Слов’янську. Бойовий досвід отримала на сході України, здійснюючи чисельну кількість медичних евакуацій, а сьогодні несе службу в підрозділі на Полтавщині.
Життєвий шлях: від окупації до служби в ЗСУ
Галина Сєвєріна народилася на Донеччині в м. Торез (зараз м. Чистякове). У 2004 році з родиною переїхала до Слов’янська. Тоді ж вступила до Лиманського медичного училища. Працювала у відділі біохімії крові клініко-діагностичної лабораторії міста.
Після початку АТО у квітні 2014 році, коли Слов'янськ був окупований російськими диверсійними групами, Галина, маючи на руках 2-річну дитину, разом зі старенькою мамою виїхала до Криму. Цей напрямок виявився єдиним доступним для її родини. Залишатися ж у рідному місті було занадто небезпечно.
Після звільнення Слов'янська українськими військами в липні 2014 року жінка вирішила повернутися до рідного міста. Адже чітко усвідомлювала, що щось не так між картинкою, яку транслюють пропагандистські канали та свідченнями тих, хто залишився на Донеччині. І це не давало їй спокою, вражаючи своєю абсурдністю.
Галина «Гаєчка» Сєвєріна / Фото: з особистого архіву героїні
«Контракт зі Збройними силами України уклала у 2017 році. Пройшла курси перепідготовки в навчальному центрі «Десна». Ці курси саме для тих, хто буде працювати разом із військовими й сам буде виконувати бойові завдання. Після закінчення підготовки вже як військова медикиня стала до лав ЗСУ — до підрозділу десантно-штурмових військ», — пригадує Галина.
Попри те, що Слов’янськ був недалеко від лінії розмежування, передчуття великої війни напередодні 24 лютого 2022 року в Галини не було.
«Більше того, його не було майже ні в кого з побратимів. Одиниці тих, хто очікував. А 24 лютого вже прокинулися від вибухів, потім — телефонний дзвінок, швидкі збори рідних і 10-хвилинна дорога до розташування частини. Ракети летіли дуже низько, майже над головою, і їх була така кількість, що сумнів щодо початку війни зник за лічені хвилини. І дуже сумно від того, що рожеві окуляри за вісім років зняли не всі. Армія змінилася за ці роки, стала значно сильнішою, але ми не були готові. І ота приказка про граблі — саме про нас, українців. А день 24 лютого і ці страшні випробування, від яких потерпає Україна зараз і потерпала багато років до цього, мають закарбуватися в пам’яті на генетичному рівні та змінити ставлення до своєї країни в нас і в усіх наступних поколінь», — сумно всміхається Галина.
Фото ілюстративне / з сайту ukranews.com
1 серпня підрозділ, у якому несе службу Гаєчка, було переведено на Полтавщину.
«Мені дуже пощастило нести службу саме в цьому підрозділі. Поряд зі мною справжні офіцери, для яких фраза «Маю честь» — не пусті слова, а спосіб життя. Тому ставлення до жінок, які несуть службу, в них теж інше. І нас, дівчат, як це не дивно, намагаються зберегти. Не тільки тому, що ми жінки і зараз великий брак бойових медиків, а ще й тому, що в розташуванні підрозділу теж має бути той, хто вміє надавати допомогу, адже безпечних місць немає, особливо за 20 км від лінії фронту», — зазначає медикиня.
Війна зриває маски та наздоганяє всюди
Чоловік Галини також військовий і несе службу в лавах ЗСУ. А от 10-річний син і мама залишалися в Слов’янську до 7 квітня 2022 року.
«74-річна мама ніяк не погоджувалася на евакуацію. Сподівалася на те, що все має закінчитися з дня на день. Та й їхати треба було в білий світ, адже вся рідня на Донеччині, причому з 2014 року — на окупованій території», — згадує жінка.
Саме напередодні трагедії на залізничній станції в Краматорську Галині вдалося посадити рідних у переповнений евакуаційний потяг до Києва.
Але війна наздоганяє всюди. У будинок, що був поруч із тим, де оселилася родина у столиці, влучило…
«Тоді я вперше за весь час заплакала від безпорадності й відчаю. Усвідомлюючи, що безпечних місць немає, вирішила, що родина має бути поруч, і перевезла їх до Горішніх Плавнів», — пригадує військова.
Гаєчка під час навчання / Фото: з особистого архіву героїні
Галина зазначає, що війна зриває маски, відкриває в людях найкраще і найгірше.
«Мій головний досвід — як би добре ти не спілкувався з людиною, до кінця ти її не знаєш. Є люди, які відкрилися дуже сильними своїми гранями, а ти від них цього й не очікував. А є прикрі випадки, коли навіть дивитися не хочеш у бік людини. І гірше за все бачити зраду. Причому від тих, хто напередодні війни бив себе кулаками у груди та кричав, що на нього можна розраховувати. А потім, у кращому випадку, просто зник. І зник у напрямку тієї країни, яка принесла нам це лихо... Зустрічаються й жінки-військові з подвійними стандартами. З одного боку, вони за гендерну рівність і хочуть однакових умов, а з іншого — відмовляються виконувати якісь завдання, спекулюючи саме свою статтю. В умовах війни це паплюжить усю ідею гендерної рівності. І таких історій буде безліч, на жаль», — упевнена Галина.
Ті, хто поруч
На запитання, якими ж є люди, що залишаються поруч, Галина з усмішкою відповідає, що вони справжні. Це приклад справжніх чоловіків, які за будь-яких умов не втрачають гідності.
Згуртованість і відчуття сім’ї, на думку жінки, це саме те, що мотивує в бойових умовах і допомагає витримати найбільшу напругу, труднощі, втрати, навіть поразки та не втратити волю до перемоги.
«Волонтери — це окрема каста людей, яка заслуговує шани й поваги. Цю війну без волонтерів ми не виграємо однозначно. Це рушійна сила, завдяки якій ми тримаємося. Звісно, через рік війни забезпечення армії стало значно кращим, але все одно їхня допомога та підтримка досить значущі. Вони дістають, іноді незрозуміло як і де, вкрай важливі речі, при цьому, ризикуючи своїм життям, їдуть у саме пекло», — стверджує жінка.
Розмови про те, що нині ніхто не рветься захищати країну, як це було в перші місяці війни, й навіть поранені не хочуть повертатися до війська, жінка вважає дещо упередженими.
«Не можна засуджувати тих, хто не хоче продовжувати службу, адже в кожного є та межа, яку перетнути немає сили. А мотивація в цьому випадку має вирішальну силу, адже одними гаслами війну виграти не можна. Я захоплююся сильними людьми, але інших засуджувати не маю права, і ніхто не має. І, звісно, окрема дяка моїй матері, яка тримається, попри свій вік, і допомагає виховувати дитину з обмеженими фізичними можливостями. Її найпотужнішу підтримку я відчуваю все життя, і для мене це справжній скарб», — резюмує Гаєчка.
Тактична медицина
«Щоби бути кваліфікованим медиком як на війні, так і в цивільному житті, треба навчатися. Норми та стандарти оновлюються, а в бойових, стресових умовах твої рухи й дії мають бути відпрацьовані до автоматизму. Навіть зараз, коли я перебуваю в тилу, продовжую вчитися. Війни вистачить на всіх. Я чітко усвідомлюю, що в будь-який момент зможу знову опинитися там, де дуже гаряче. Взагалі забудьте про радянські фільми, де санітари витягують поранених з-під куль. Надання допомоги під час обстрілу заборонено протоколами MARCH, за якими працюють медики. Це як у літаку: спочатку надягаєш маску на себе, потім на дитину», — розповідає Гаєчка.
У навчальному центрі / Фото: з особистого архіву героїні
Серпень минулого року став часом чергового інтенсивного навчання в учбовому центрі на Житомирщині. За словами Галини, їх «натаскували» найкращі інструктори України, професіоналізм яких значно вищий, ніж у європейських інструкторів, і отримані знання й навички перевищили все, чого навчилася за 7 років перебування в ЗСУ. А від початку січня Гаєчка в Краматорську підтягувала хлопців зі своєї бригади.
Завданням було навчити не лише лікарів, але й бійців швидко і правильно накладати турнікети й надавати собі допомогу в «червоній» зоні.
Гаєчка у навчальному центрі / Фото: з особистого архіву героїні
«Перше правило – надати допомогу самому собі. Якщо побратим отримав поранення в «червоній» зоні, твоє завдання – продовжувати виконання завдання. На нулі кажуть: краще один трьохсотий і один двохсотий, ніж два двохсоті. Якщо ти не виконаєш завдання і одразу кинешся на допомогу, ворог може знищити вас обох. І саме задля цього такмеду вчиться весь особовий склад, для вміння передусім надати допомогу самому собі й урятувати себе. Ці навички не будуть зайвими й для цивільних. Це ваш шанс врятувати життя. До речі, у Кременчуці є курси з надання домедичної допомоги й тактичної медицини. Їх проводить Роман Бутрімов, і їх варто відвідувати. Роман знає свою справу і докладає максимум зусиль, щоб навчити цього і цивільних, і військових. Причому він це робить за новими стандартами», — зазначає військова.
Говорячи про свою мрію Гаєчка твердо каже, що це — Перемога.
«Мрія, звісно, одна на всіх. Це Перемога. Хочу повернутися додому, у свій Слов’янськ. Я не боюся розпочинати все з нуля в іншому місті, але саме там моя земля. І син, і мама теж дуже хочуть додому. А ще хочу встановити жовто-блакитний прапор на подвір’ї родичів, які на окупованій території ще з 2014-го і для себе обрали руський мир. Хочу відвідати Лиманське училище, де навчалася. Я так довго туди збиралася і все відкладала, не вистачало часу», — наголошує Галина.
Медикиня переконана, що в цьому житті відкладати нічого не треба. Хочеш зараз — роби зараз.
І мрії теж обов’язково здійсняться, Але шлях до них вимощений тернистими дорогами війни, які вона мужньо долає заради світлого майбутнього. Адже ціна Перемоги — це багато крові та поту, проте вартість її для Гаєчки безцінна — це свобода її рідного краю.
