«Росіяни звинувачували, що я — бандерівець. Питали, чому не радію, що маю їхати до росії. Потім почали погрожувати, що можуть застрелити, якщо я буду ставити забагато запитань», — згадує 88-річний Іван Вівсяник про ситуацію в окупованому Очеретиному.
Іван Якович Вівсяник, © Сергій Окунєв / ХПГ
Село Очеретине стало однією з найгарячіших точок на фронті навесні 2024 року. Після того, як росіяни зі страшними втратами зруйнували та окупували Авдіївку, їм вдалося просунутися вглиб Донеччини, зокрема, швидко дістатися Очеретиного.
До війни в селі мешкало близько 3500 людей, серед яких і Іван Якович Вівсяник. Чоловік переїхав у село в 1993 році з Донецька, де мешкав до того. Він жартує, що жив як Робінзон Крузо, за новинами не стежив і дізнався про початок війни у 2022 році лише з першими обстрілами села.
У квіті 2024 року пан Вівсяник став відомим в Україні, бо пішки вийшов з окупованого села на підконтрольну уряду територію. Харківська правозахисна група поділилася історією незламного чоловіка.
Село повільно перетворювалося на мертве
Іван Якович згадує, що від самого початку повномасштабної війни його місце проживання стало небезпечним. Ще задовго до великого наступу на Авдіївку окупанти регулярно обстрілювали Очеретине, здебільшого — цивільні об'єкти. 10 жовтня 2023 року було зруйновано залізничний вокзал: для цього окупанти використали реактивну систему залпового вогню «Ураган». Різні снаряди та ракети регулярно влучали і по житлових будинках, зокрема, і по будинку пана Вівсяника.
«Спочатку ще намагався щось лагодити, ремонтувати. Постійно були діри в даху, вікна вилітали після обстрілів. Але одного разу снаряд повністю розбив будинок, мене тоді не було вдома, пощастило. Я зібрав що зміг, що вціліло, та переїхав жити на літню кухню. Це взагалі-то не житлова зона, але, ось, всю зиму я там прожив, грівся від вогню,» — згадує Іван Якович.
Стабільного електропостачання та води в селі не було майже рік, опалення — понад рік. Більшість мешканців евакуювалися ще в перші місяці війни: після початку наступу на Авдіївку в селі майже не залишилося жителів, окрім літніх та хворих людей, що принципово відмовлялися їхати. Пан Іван каже, що у нього не було принципової позиції щодо відмови від евакуації, але в умовах зруйнованого житла, відсутності світла та будь-якого зв’язку чоловік не усвідомлював, наскільки близько ворог підбирається до його села.
24 квітня 2024 року голова селищної ВЦА Микола Коваленко повідомляв, що в Очеретиному залишалося біля 500 мешканців.
«Усі населені пункти Очеретинської громади перебувають під постійним обстрілом російської армії. Люди не виходять із підвалів. У нас зараз не працює нічого», — описував ситуацію голова Очеретинської ВЦА.
У перших числах травня The Associated Press публікували фото зі зруйнованого села. Згідно з оцінкою журналістів, уже тоді там не залишалося жодного цілого будинку, а район багатоповерхівок був знищений майже до фундаментів.
Відібрали паспорт та обіцяли відвезти до росії
Наприкінці квітня та на початку травня 2024 року ситуація в Очеретиному погіршувалася щодня. Однак Іван Вівсяник згадує, що про окупацію дізнався майже раптово. Чоловік вийшов на чергові пошуки дров для приготування їжі та побачив військових на вулиці.
«Я спочатку не зрозумів, що відбувається. Військових ми бачили часто, авжеж. Я спочатку думав, що це — наші. Підходить один і питає, чи є у мене паспорт, ніби-то перевірка документів. Я кажу, що паспорт вдома. Він змусив вести його додому. Я показав йому паспорт, але він його забрав і раптом сказав, що днями мене повезуть до росії, де мені видадуть російський паспорт», — згадує дідусь.
Чоловік був шокований такими новинами та в перші кілька годин не знав, що робити. Але згодом почув про розташування тимчасового штабу окупантів та вирішив спробувати повернути паспорт. Проте замість повернення документів чоловіка почали ображати та погрожувати.
«Вони ніби питали, хоча скоріше звинувачували, що я — бандерівець. Ну точніше питали, чого це я тут питаю за паспорт, чому не радію, що маю їхати до росії. Чи я не бандерівець через це. Потім почали погрожувати, що можуть застрелити, якщо я буду ставити забагато запитань».
Чоловік зміг заспокоїти військових рф та відпроситися додому, ніби-то погодившись з відправленням до росії. Тієї ж доби Іван Вівсяник вирішив тікати з села, через яке проходила лінія фронту.
Іван Якович Вівсяник, © Сергій Окунєв / ХПГ
Померти було не так страшно, як опинитися в росії'
Вівсяник зізнається, що спочатку був впевнений, що його втеча — тимчасова, і він швидко зможе повернутися до деокупованого села. Через це чоловік не взяв з собою навіть важливих документів. Позначився й стрес — дідусь розраховував, що тільки в перші дні після окупації села у нього буде можливість тікати.
«Я вийшов о третій годині ночі. Ну вони ж мають хоч колись спати? Плюс освітлення ніякого, звісно. Темно. Я скористався тим, що добре знаю село. Пішов не дорогами, а через залізничний переїзд. Там почався обстріл, почало прямо над головою бахати. Там був якийсь будинок, дуже маленький, покинутий. Як будка. Я там сховався — чекав, поки перестануть лунати вибухи. Потім зрозумів, що це може бути дуже довго і треба іти понад усе».
Чоловіку пощастило, що під час руху фронту окупанти ще не встигли встановити звичні заходи безпеки та контролю — багато блокпостів, патрулі тощо. Замість цього вони були зосереджені на просуванні далі по фронту. Тому Івану Яковичу вдалося з часом вийти на одну з трас у сірий зоні. Дідусь згадує, що бачив поодинокі машини з бійцями ЗСУ, що максимально швидко неслися в напрямку фронту і, звісно, ніхто на чоловіка увагу не звертав. Так Івану Яковичу вдалося подолати, за його підрахунками, близько 15 кілометрів.
«У якийсь момент я вже зрозумів, що далі не піду. Сів та почав чекати, що хтось же буде їхати, тут вже ніби спокійніше, зупиняться», — згадує дідусь.
Із часом чоловіка біля дороги побачив водій, що виявився місцевим мешканцем. Його відправили до міста Покровськ.
На запитання, чи не було страшно приймати рішення про таку втечу, чоловік відверто каже, що набагато більше боявся відправлення до росії, ніж загибелі під час обстрілу чи зустрічі з окупантами. У розмові пан Вівсяник розказав про свою родину, що була жертвою Голодомору, про призов до радянської армії попри те, що він був єдиним чоловіком у родині, про національну свідомість, що почала формуватися в 1980-х роках.
‘Я знову українець!'
Перші години в Покровську були дивними, каже Іван Вівсяник. Ніде особливо не розуміли, що з ним робити, і відправляли від однієї держустанови до іншої. З часом чоловік таки зміг офіційно зареєструватися і отримати інформацію про пункт допомоги та розміщення у Дніпрі. Небайдужі мешканці Покровська допомогли йому потрапити на потяг, а вже у Дніпрі він потрапив під опіку волонтерів та благодійного фонду «Схід-SOS».
Попри те, що йому вдалося залишитися живим та навіть неушкодженим, Іван Якович все одно був збентежений — його дуже турбувала доля його паспорта. Йому багато разів пояснювали, що втрата самого паспорта не означає втрату громадянства, проте він казав, що відчуває, ніби його позбавили права називатися українцем. Додаткові складнощі створювало те, що Вівсяник раніше мешкав та отримував документи в місті Донецьк. Запити до місцевих архівів та органів, вочевидь, неможливі, як і звернення до органів селищної влади в Очеретиному.
Однак завдяки юристам і волонтерам уже на початку червня чоловіка запросили до управління Державної міграційної служби у Дніпрі. Там Вівсяника вже знали через резонанс у медіа, тому паспорт вручали ледь не урочисто.
«Я знов українець!» — радісно сказав Іван Вівсяник, розписуючись за отримання нового документа.
