На плечі український військових лягла страшна війна за свободу, за яку вони віддають своє життя. Багато жахіть переживають військові на фронті, про які не знають цивільні. Хтось лишається як «Тихон» з 22 окремої механізованої бригади сам на сам з окупантами. Та він до останнього боровся за життя.
Володимир Гудім єдиний із підрозділу, хто вижив. Він 46 днів самотужки воював та виживав на захоплених ворогом позиціях, повідомляє у сюжеті Армія TV.
«30 жовтня 2023 року ми зайшли на околиці Кліщіївки, — пригадує Тихон. — Заходили 10 осіб трьома групами. На півдороги третя група потрапила під дрон. Хлопці вижили, але були поранені».
Перший день за словами Володимира, минув більш-менш спокійно. Друга ніч почалася зі спроби заходу ДРГ.
«На сусідні позиції вони закинули гранату. Один з наших загинув, один поранений. На третій день на нашу позицію зайшла ДРГ. Ми її знищили й в нас один із 80-ї бригади хлопець загинув», — каже Тихон.
4 листопада військових мали змінювати інші, але зміна так і не змогла прийти. В той же день два військових пішли по воду, бо вона закінчувалася. Вони не повернулися. Радіостанція у Тихона сіла, зв’язку вже не було.
«Наші ніби визнали, що я зник безвісти 5 листопада, бо зв’язок зі мною зник. Казали, що дроном дивилися, а я як тільки бачив дрон, то ховався, я ж не знаю чий він, — пригадує Тихон. — 8 листопада росіяни пішли в наступ. Я залишався на позиції сам. 7 листопада ще бачив хлопців на сусідній позиції, а на наступний день — ні. Може їх накрило вночі».
8 листопада в окоп до Тихона пробралися двоє росіян. В темряві не роздивилися форму й почали мародерити.
«Я через другий хід виліз, кидаю гранату їм. Оббігаю окоп, чергою з автомата добив, — каже військовий. — У них був блокнот. Я просто його взяв, їх сторінки вирвав і почав писати своє. Вів щоденник, щоб якщо на наступний день записів не було — це б означало, що я загинув».
Тихон вбив у своєму окопі близько десяти окупантів. Вони стрибали до нього не зважаючи на кількість вбитих, які лежали купою. Через тиждень в Тихона вже закінчилися продукти. Води фактично не було.
«Збирав дощову або пив свої випорожнення, — каже Тихон. — Це вже нерви були, хвилювання, постійно хотілося пити. Я думав, що наші підуть у контрнаступ та відіб'ють позиції, й знаходячись спереду міг би допомогти їм. Проте цього не було».
Після 15 листопада чоловік вирішив виходити з оточення. В ті дні було мрячно, йшов дощ, а це означало, що дрони не літали у таку погоду. Місцевості Тихон не знав, поки обходив — заблукав.
«У мене поле спереду й посадка, і я між окупантами. Тоді я дійшов до лісосмуги, вже був світанок. Там знайшов собі позицію, й залишився. В бліндажі наді мною літали дрони. Проте знову ж таки я не знав, чиї вони. На слух відчував, що свої недалеко — 1−1,5 кілометра», — каже Тихон.
22 листопада під час бою чоловік отримав поранення. Він вбив одного окупанта, а від інших сховався у бліндаж. Під час цього бойового зіткнення на Тихона впала чи граната, чи скид з дрона, чи міна, він лише відчув удар в руку.
«Коли подивився, побачив, що в мене просто висить палець. Я ще встиг одну гранату туди закинути й пішов. Ноги оглянув, наче цілі, але, мабуть, була баротравма, тому що пухир на нозі все-таки був, — пригадує Володимир. Після поранення Тихон лишався на позиції близько місяця. Щоденник писав вже лівою рукою.
Через два тижні, Тихон вже міг ставати на ноги й потихеньку пересуватися. Однак з окопу намагався не виходити. Четвертий тиждень чоловік взагалі був без їжі, й коли терпець увірвався вирішив лізти просто через поле.
«Можливо воно було заміноване, але іншого шляху в мене не було. Я повз і почув, як хтось сказав „Вставай йди сюди“. Я подумав, може це не мені кричали. Пригнувся. Знову кричать, а потім постріл над головою. Я руки вперед, вилажу, а там наші хлопці сидять. Кажу: „А як ви дізналися, що я свій?“. Вони кажуть: „А ми в приціл побачили в тебе тризуб на шапці“. Я так тоді зрадів», — каже військовий.
Виявилося, що росіяни відступили, а українські військові зайшли на їх позиції, однак Тихон цього не знав. Він чув, що зміна йде, але люди говорять російською, думав, що це окупанти.
«Вийшов я вже 23 грудня. В першу чергу зателефонував мамі, повідомив. що живий, — каже Тихон. — Дух в мене й зараз бойовий, він нікуди не зник. Мама каже, що вже інвалід, а я кажу, що ні, я ще можу бігати й танцювати. Зараз важко, але пройду лікування і все буде добре. Якщо я зможу і знадоблюся своїй країні, то завжди готовий взяти зброю і продовжити війну за свободу. Україна їм не по зубах».