Всі 8 років тут не було і не буде ніякого розвитку
Наталія (з міркувань безпеки ім’я нашої співрозмовниці було змінено) проживає у Алчевську з дитинства, тут завершила школу, а 3 роки тому і університет. Працювала у різних сферах, проте зараз перейшла на дистанційну роботу у сфері репетиторства.
“З 11 класу із планів на життя був лише один: швидше втекти звідси. Все ще пробую, це важче ніж комусь здається”, - розповідає дівчина.
Місцевий університет із прапором так званої “ЛНР”
Алчевськ знаходиться у тилу й активних бойових дій тут не було, за виключенням декількох попадань. Дівчина розказує, що після 8 років простою окупаційна влада змогла запустити місцевий завод, який раніше був місцем роботи для багатьох містян. Реальні зміни Наталія відчула у 2014-2015 роках, коли фактично окупанти відірвали весь регіон від цивілізованого життя. Через 8 років дівчина може сказати, що пристосувалась до таких умов життя і продовжує жити із надією на краще.
“Всі 8 років тут не було і не буде ніякого розвитку. Більшість їздить на заробітки, мої друзі бували і в росії, і в Польщі. Раніше я відкривала свою справу, купувала одяг на Аліекспрес, а потім продавала його тут, але тепер відійшла від цього. Багато хто пристосувався до таких умов, серед цих людей і я”, - розказує Наталія.
Про іншу проблематику, яка пов’язана із паспортизацією, відсутністю належного водопостачання та знищену комунальну сферу знають багато українців. Це загалом стосується не тільки Алчевська, а і інших регіонів ОРДЛО.
В такий сценарій, який відбувається зараз, майже ніхто не вірив
Повільне життя у місті дуже швидко змінилось після вторгнення російських військ 24-го лютого. Наталія каже, що насправді про можливість такої війни ніхто не думав, а про щось здогадуватись почали лише перед самим початком війни:
“Відчуття війни у мене з'явилося лише 19-21 лютого, коли евакуація в нас почалася. До цього взагалі нічого, абсолютно не думала, що щось подібне буде. Чутки були, але якось пошепки і мляво, не всерйоз. Очікувала, що в нас ніби щось знову буде, на сході, але на рівні - трошки повоюють і завершать. В такий сценарій, який відбувається зараз майже ніхто у моїй родині не вірив”
З лютого цього року дівчина відчула зниження рівня життя через звичайні побутові проблеми. Наприклад вона не завжди могла придбати собі необхідні продукти та товари у магазині, а також почалися перебої із поставкою води. Причиною цього стала так звана мобілізація у місті, із-за якої багато чоловіків потрапили до лав війська, а інша частина переховувалась вдома. Наталія розповіла про цей процес, який їй вдалося побачити на власні очі:
“Всі розмови про те, що забирають прямо з вулиці, – правда. Сама була свідком таких подій. І з мого будинку багато кого забрали, а метод був дуже простим. Приїхали рятувальники, поліція та військові та сказали, що будинок замінований і всім треба вийти. От в цей момент чоловіків забирають і везуть до військкоматів. Особисто я не засуджую тих, хто не проявляв своїх антиукраїнських поглядів раніше. Але був один знайомий, який всі 8 років проявляв свій сепаратизм і його мобілізували, а от тиждень тому вже поховали. Це, мабуть, карма чи розплата”.
Через певний час Наталія побачила багато жінок у дворі свого будинку із чорними пов’язками на руках. Це все були дружини, сестри або матері тих чоловіків, яких примусово мобілізували і які вже загинули у боях з українською армією.
“Попри це, всі дуже підтримують війну, лише незадоволені, що переселенців з нових окупованих територій туди не відправляють замість наших”, — розказує Наталія.
Багато людей з Рубіжного та Лисичанська вже прибули до нас і дехто з них вже влаштувався
Під час прогулянок містом дівчина вже встигла побачити нових людей, які мають статус “переселенців”. Зазвичай це жителі з окупованих росіянами міст Луганщини. Жителі цих міст були вимушені поїхати, бо їх житло вже було знищено.
“Точно знаю, що багато людей з Рубіжного та Лисичанська вже прибули до нас і дехто з них вже влаштувався. До знайомої на роботу прийшов чоловік саме з Рубіжного та розказав, що його будинок був знищений під час обстрілів. Тепер він намагається побудувати нове життя тут, проте чи буде воно успішним, я не знаю”, - каже дівчина.
Також Наталія побачила багато жінок із дітьми у місцевому гуртожитку. Під час спілкування вона з'ясувала, що ці люди теж із “звільнених” міст і жити їм окрім гуртожитку нема де. Але місцеві мешканці Алчевська вбачають у цій війні лише свою вигоду. Наприклад наразі певна частина продуктів завозиться із Станиці Луганської, Старобільська та Біловодська і їх ціна значно дешевша, ніж минулого року.
“Мої сусіди дуже радіють окупованим містам та ресурсам, бо за певні речі тепер можна менше сплачувати, і вони розказують мені про порятунок тих людей, які тепер вимушені жити у місцевих гуртожитках. Коли “переселенці” починають розказувати місцевим за розбиті оселі та знищене майно, то починаються сварки. Місцеві вважають, що їх дурять і гонять цих людей назад до так званих нацистів”, - ділиться Наталія.
До початку повномасштабної війни у місті були люди, які у приватних розмовах на вулицях могли висловлювати незадоволення окупацією. Наталія часто про це говорила зі своїми друзями, проте зараз це стало вкрай небезпечною справою.
“Тепер я щодня думаю, що за мої минулі вислови до мене хтось прийде із поліції. Вперше за багато років я постійно блокую телефон із купою паролів, зайвий раз не публікую щось у соціальних мережах. А розмовляти з кимось на вулиці на ці теми взагалі не планую, бо скрізь небезпека. Було, що вже і підходили і просили показати телефон, але у ньому так нічого і не знайшли”, - пояснює дівчина
На вулицях міста з кожним днем стає все менше людей, бо хтось їде у Росію, хтось воює і гине, а хтось боїться із квартири вийти. Наталія все рідше починає гуляти містом, оскільки кадирівці, які з’явились нещодавно в Алчевську не дають проходу та постійно до неї чіпляються:
“Вони нічим не займаються, просто ходять і з дівчатами гуляють. Їх тут вітали як героїв, на вулицях зупиняють і дякують за щось. У того ж Кадирова навіть відео було, де моя знайома жінка з Алчевська дякує їм. Але останнім часом почало зростати невдоволення, вони нахабніли, лізуть до неповнолітніх, нещодавно чоловіка побили”, - з жахом згадує Наталія.
Про контрнаступ українських військових ніхто і не думає
Перспектив подальшого життя у місті майже немає, хоча більшість і досі чекає на приєднання регіону росією. Після визнання так званої республіки знайомі Наталії відтермінували свій від’їзд з Алчевська і чекають на покращення становища у місті. Виходячи з такого, про контрнаступ українських військових ніхто і не думає.
“Щодо контрнаступу, тут у це ніхто не вірить, це можна сказати 100%. Навіть мені важко на це сподіватися. До 24 була така надія, але зараз уже все, не віриться. Хоча якщо допустити теоретично таку можливість, то я би чекала цього. Мені здається, що реальної битви за це місто не буде, бо місцеві чиновники та військові просто кинуть зброю та будуть тікати у Росію. Але поки що ми у тилу, якось з-за лаштунків підглядаємо і не думаємо, що тут щось буде”, - розказує дівчина.
Наталія має свій рецепт, як протриматись в окупації
На завершення розмови дівчина каже, як далі буде жити у Алчевську. Поки що її плани не змінились і вона мріє виїхати з окупації, проте цю поїздку вирішила відкласти на певний час. Хоч у більшості з роботою є великі проблеми, вона працює репетитором та має стабільний заробіток, може допомагати родині фінансово:
“Попит на іноземну мову нікуди не зник, багатьом треба готуватись до екзаменів, дехто просто хоче покращити свій рівень, тому декілька клієнтів я маю. Свої документи я тримаю поряд, російських не отримувала, хоча мій паспорт приймають місцеві посадовці не завжди”, - підсумовує Наталія
Наталія має свій рецепт, як протриматись в окупації. Треба читати українські новини, шукати можливості працювати дистанційно та не намагатись переконувати когось з людей – бо це марна справа. Дівчина дуже хоче переїхати у Київ, почути рідну мову на вулицях та спокійно слухати українську музику, і це гріє душу у сумні моменти.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
